Читати книгу - "Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар"

– Заходь, – кивнув Сольгард.

Вальтарр, вклонившись, увійшов до кабінету.

Еллінге відкинувся у кріслі, дивлячись на Мельду вдалині. На той берег, де розквітла його ніатарі.

Ніатарі, яка ненавидить його. Емоції якої набагато глибші, ніж він міг би припустити.

Вона вважає всіх драххів загарбниками.

– Ніатарі була ініційована у Вежі за всіма правилами, жила в Інемарі, – почав доповідь Вальтарр.

– Хто курирував?

– Гароль Клашасс.

Еллінге сіпнувся. Перевів погляд на вірного помічника.

Батько Сгера.

– Ти говорив із ним?

– Клянеться, що бачив тільки звичайний вогонь Прада, як і в інших обраниць.

– Це він відправив сина на бал?

– Клянеться, що ні.

Еллінге підвівся. Пройшов до вікна, назад.

Чи могли його обдурити? Приховати правду, спробувати забрати єдину дівчину? Лише кілька годин, максимум днів – і він би назавжди спізнився.

– Переговорю з ним особисто, – промовив нарешті. Не хотілося думати, що його могли зрадити. Але й амбіції Сгера не можна було скидати з рахунків. Хлопчисько занадто пишався тим, що був обраний Спадкоємцем. Не приховував переваги та бажання заступити на посаду Намісника.

– Є ще одна новина, дх'ере Сольгарде, – відвернув увагу Вальтарр.

По тону, руху Еллінге зрозумів, що гарною вона не буде.

– Слухаю.

– Схоже... десь провели ритуал пітьми. Доповідають про сплески хаосу з Мабара.

Сольгард вицідив крізь зуби щось не зовсім пристойне. Вальтарр безпристрасно промовчав.

– Я хотів відлучити хлопчиська хоч на якийсь час! – рикнув Намісник. – А доведеться залучати його до роботи з Розломом.

– Можливо, цього не знадобиться, – обережно промовив помічник.

– Дуже на це розраховую. Але людей непросто втримати, їм завжди хочеться вийти на контакт із Хаосом, ніби вже забули, чим це загрожує!

Еллінге знову обернувся до вікна. Машинально покрутив обручку на пальці.

Щось давнє і кепське ворочалося в грудях. Він ніби відчував: ці сплески пов'язані з його новою молодою дружиною. Яку, по-хорошому, спочатку треба було зробити своєю. А потім уже займатися балаканиною і дозволяти їй звикати.

Її слова були гранично відвертими. І від цього палили ще дужче.

Ніколи не покохаю.

***

Наступний день минув тихо. Ми з Еллінге були вдвох. Сгер більше не приєднувався до нас на трапезах, навіть Ленсі я не бачила.

Ми майже не розмовляли, але Сольгард проходжувався зі мною по доступних мені поверхах. Зверху чувся стукіт – ремонтували сад.

Час від часу чоловіка відволікав мелодійний сигнал, і він йшов кудись униз, до кабінету. Не знаю, чи приїжджав до нього хтось, чи вони розмовляли спеціальними магічними екранами, які тут і там виднілися в будинку.

Ближче до вечора стукіт припинився. Ми вже повечеряли, і Сольгард кудись пішов. Повернувся пізно, коли я посилено прикидалася сплячою.

Прийняв душ і обережно ліг у наше ліжко.

Від нього віяло втомою і чимось ще. Обійняв мене, притискаючи до себе, я напружилася, але він не поспішав виконувати консумацію.

Давав мені час, як і обіцяв.

Це було несподівано та приємно. Драххи завжди здавались сильними, владними, не терпіли заперечень та непокори. Пригнічували бунти, які іноді виникали у містах.

І забирали відкуп у вигляді ніатарі.

Але в нас було тихо. Настав ще один спокійний день.

– В тебе є книжки? – наважилася я спитати після сніданку, коли ми поверталися на наш поверх.

– Ні, – озвався він. Глянув на мене й додав: – Принаймні таких, які ти могла б прочитати.

Ще трохи помовчав і запропонував:

– Можу привезти, коли буду в Інемарі.

– Коли? – зраділа я.

– Не знаю. Не хочу тебе залишати, доки...

Спалахнувши, я відвернулась. Розуміла, що він хотів сказати.

Але Еллінге не став наполягати.

– Мені... нема чим зайнятися, – відповіла я.

– Я... поволі чи мимоволі позбавив тебе свята, – Еллінге ступив до мене. – Дівчата люблять бали, весілля вважають найважливішим та найщасливішим днем. Я поспішив. Надто злякався, що можу тебе втратити.

Голос, тихий, глибокий, пробирався під шкіру, віддавався дивними, незвичними відчуттями... щось зароджував – незнайоме, дивовижне...

Еллінге ступив до мене, торкнувся волосся, пропускаючи між пальцями.

Несподівана відвертість, дивна ласка і запах...

Вся ця пекельна суміш бентежила. Я підняла погляд, намагаючись зрозуміти, що стоїть за його словами.

І виявила чоловіка надто близько. Зовсім поруч.

Відчувала, як б'ється сильний пульс. Дивилася, як очі наповнює срібло.

Татуювання спалахнуло, розгоряючись.

– І я подумав, – шепнув він, – можливо, ти захочеш продовжити? Потанцюєш зі мною?

Він, Еллінге Сольгард, який і на весіллі танцював з таким виглядом, ніби терпіти не може це заняття! І на балу не зволів... Тут раптом сам вирішив мене запросити?!

Набагато з більшим задоволенням я затрималася б тоді на весіллі. Але він поспішав на свій драххів обряд.

Або на якомусь балу...

– У вас бувають бали? – вирвалося, поки я подавала йому руку.

Еллінге торкнувся чогось у себе в кишені, і весь простір залила мелодія.

Не людська: я не могла впізнати інструментів, зате виразно чула голос драхха з інтонаціями, що ледь гарчали. Чужі, незнайомі, трохи шиплячі слова.

Але вона була гарна. І за ритмом бла схожа на наші мелодії, тому коли Сольгард повів, я не розгубилася.

– Іноді, – погодився він. – З дуже важливих приводів.

– І ми зможемо дати бал? – Еллінге підняв брову, і я засміялася: – Я згодна на будь-який привід.

– Можливо, – ухильно відповів він.

Музика лилася, наростала, мінялася. Ми кружляли величезними напівпорожніми залами зі скляними стінами, і я майже уявляла, що ми на справжньому балу. Тільки-но знайомимося...

Танці змінювали один одного, але ми не переривалися. Еллінге впевнено вів, обпалюючи спину гарячими долонями. Змінював ритм, позу слідом за мелодією.