Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Ми їхали на мисливські угіддя. Там відбудеться знайомство, перед цим ми завітаємо просто на дачу пана радника, вип'ємо і поїдемо полювати. Блох з дитинства не терпів крові. А тут ще білий пес біжить назирці, клаксонять авто, будинок вигнутий, як пожолоблений сонцем шматок картону. Блох не відриває погляду від вікон. Але він зараз думає про Лізку, про пса і радника. Більше про радника. Я намагаюся вгадати хід його думок, але, напевне, від того краще нікому не стане. Він думає про війни. Про порнобізнес. Про фальшиві паспорти. Зараз виходили на сцену, досить серйозно, ринки. Він не мав на них ніяких впливів. У нього не було «криші». Радник коштував йому дорого. Він розумів Лізку. Він знав людей, але Блох умів бути поблажливим, доки гроші не зробили свою справу. А я думаю, як та скотина верещала на Лізці. Я навіть бачу, як западає в його горлянку язик. Гнида. Слизька гнида. Я нарахував десятки радників, їх вже не долічишся поштучно.

Блох не здивувався, коли побачив радника — отакий собі ідіот у чоботях. Нічого більше. Радник одягнув зелений костюм, віддаляючи себе в епоху романтизму. Нічого більше не скажеш. Найостанніший романтик після відомого поета-символіста. Радник у високих чоботях, наче облізлий кіт. Педріла. Вчителішка з кислим перегаром з рота. Він одягнений у високі ботфорти. На плече поклав рушницю. Падає сніг. Ці нікчеми уміють приносити затишок. Дім під червоною черепицею. Іній. Тільки чути, як ледве-ледве шурхотять сніжинки, притрушуючи голови. Голови дихають парою і ворушаться. Блох, метляючи полами коверкотового пальта, пройшов певну відстань: м'яз на шиї, жовна, сухожилля на руках — все напиналося, як простирадло на вітрові. Він ішов, стріляючи очима у радника, а радник нітився і навіть гадки не мав, навіть забув, що прителіпався на зустріч. Радникові вологі очі, як два велетенських слимаки, що поволі лізли назустріч Блохові, а той ішов на нього, готовий у будь-яку хвилину перегризти горлянку. Блох набував таких рис, що мені робилося лячно. Охорона відразу потяглася до зброї. На дачі заверещали дівчата, і тут вибіг білий кудлатий пес. Він перерізав у кілька стрибків просіку, вишкірив ікла і кинувся на радника. Я встигнув підстрелити його, перш ніж він вгородив у радника свої ікла. Червоний клубок з виском забився на снігу, але я вже знав, що треба робити, і загородив тілом Блоха. Більше того дня я не пам'ятаю.

Я опритомнів від тихого вуркотіння; за квадратним вікном чорна ніч, і — нічого. Мені хотілося, щоб там знаходилося інше, про яке десь жевріло у моїй голові, але я повертався на свій шлях, у цю темну ніч, без запахів, без звуків, без тіней. Я бачив тільки ніч, але вона радше була в моїй голові, в моїй уяві голубина ніч: тоді до пам'яті приходили тихі недільні дзвони нашої церковки, червнева злива, легке дихання, від якого спирало горлянку, тихе тріщання свічки. Але я бачив ніч, без тіней, без людей; все починалося нею, наче в тебе входили дивні звуки, котрим ти чинив упродовж життя дикий спротив, а зараз втомився, лишив це на відкуп, на боротьбу пам'яті — отаке маленьке шахрайство над власною свідомістю: невідомий світ стояв біля твоїх ніг. Я відчув ніжність, як ото серед ночі в глибокому дитинстві ви прокидаєтеся, кличете когось, щось близьке, а воно не приходить; так приходить дорослішання, але ніжність входила в мене, лягала на ноги. Вона потім відходила все далі, як давня музика, як стара добра музика, з велетенськими птахами, з велетенськими рибинами, що бачив Блох, з велетенськими потопами. І серед цього лагідного пекла я починав розуміти зміст мого власного життя, мого прожитого життя, а не того, що я повинен прожити. Все це через одну манірну жіночку, з ніжною шиєю, тонкими рисами обличчя, велетенськими очиськами. І я щосили закричав на всю горлянку: «Лізка?! Лізка! Сука Лізка! Ти мене підставила…»

Лізка стояла на колінах. Вона стояла в якійсь немислимій позі, яку тільки можна побачити в театрі, а не серед цього наброду — так я думаю крізь туман, крізь сон, крізь напливаючий з червоного туману страх; нічого особливого, аби тільки вона не стояла в такій позі голою. Червоне світло перестало мерехтіти; воно запульсувало і пощезло назавжди. І зараз переді мною виник жовтий квадрат дверей, а проти квадрата мої ноги, — я відчув власну шкіру на м'ясі, порепану, стару і зношену. Як світ. Мені вже не було приємно. Я з роздратуванням слухав, як з шурхотом птахи пролітають над синіми лапами сосон, обсипаючи іній. Сюди не доносилося ані крику, ані голосу. Я жив ці години у примарному світі, одірваному від усього живого, відчуваючи, як піт кропить мені спину, мошонку, між булками сідниць. Я відчував, а за миттєвість я знав, як воно ламає в мені страшну перегородку, б'ється конвульсіями. Погляд зривався на дверний квадрат, де охорона, перекидаючи тупі погляди через хату, намагалася грати в «двадцять одно». І мені необхідно, як в тій божевільні, зачепитися за якийсь світ, протилежний цьому, але через хвилину все виявилося марним, дурним і непотрібним.

Радник роздивлявся Лізку. Він стояв в одному піджаці, з келихом шампанського і кричав щось голосно. Крик у нього напрочуд ритмічний. Він читав вірші. Я спробував відгадати по губах, великих і товстих, вони, наче два велетенських равлики, ворушилися на його вижовклому від алкоголю обличчі. Я намагався щось пригадати з його біографії, але це нічого не дало. Тільки зараз зрозумів, що мене поранено, але не настільки, щоб померти. І тут я пожалкував! Напевне, так виють собаки над трупом свого господаря.

Це була безвихідь, у яку я сам себе загнав; я спостерігав, ковтаючи слину, як радник виливає на її плечі шампанське, і воно біжить плечами, затікає під пахвину, а вона ловить струмені тонкими пальцями, облизує тонким язиком, викочуючи на світ ясний очі так, що зводить серце; а шампанське біжить, обтікає невеликі округлі груди, і тупий біль від серця, брат того затишку, відлуння незловленого щастя, б'є нестримно, шалено, скажено в чашечки, в кістки; це була тупа безвихідь, з довгою смолянистою поніччю, але ніч повністю належала їм, а не мені, а я лежав пластом у їхній тіні, і мене