Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Син тіні, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Син тіні" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 66
Перейти на сторінку:
тільки зріднювала тінь Блоха, що десь далеко за вікном галасував, по-дитячому провалюючись у рафінадних кучугурах снігу, дрібочучи своїми дужими селянськими ногами: кидало у повітрі білими собаками, чулися хлопачки пострілів, а тріск гілок, розпачливе сичання нагадувало, що хтось зараз у смерті летить, розкидаючи розложисті роги, але це відходило далі, підкуплене золотавим затишком за вікнами, в неіснуючість мого світу; я ж заганяв себе в чорні лабети, я бачив, як вона лягає на пуховиках, і усмішка грає, щиро повзає вибіленим і вродливим до пекельного обличчям: мені жодного разу не доводилося бачити її таку, ось таку, хоча я проламав кулями не один череп у цьому світі. І, напевне, маю надію, що обійдеться тільки цим. І тоді мені засвітило у голові, що я дійсно таки приб'ю Лізку, нехай хоч тисяча янголів сяде їй на плече. І тоді мені кортить звестися. Але світ вже між нами поділений, все влагоджено; нічого не трапиться цієї ночі, окрім тихої маленької зради. І звідки взятися сентиментальності любові у професійного вбивці.

А радник читав вірші. Слух у мене поліпшився. І я вловлював окремі фрази, напрочуд витончені, гарні строфи віршів. Я знав у них толк. Але зараз я відверто відчував себе скотиною, а радник лив шампанське на живіт Лізці, читав поезії, а я скрипів зубами, і сльози текли по щоках. Ідіотський сентиментальний дует для мазохістів.

Несподівано потемніло. Лізка зігнула ноги в колінах, трохи підняла, стало видно ямочки сідничок. І я закричав. Радник щось пробелькотів, витягнув руку цицеронівським жестом, виголосив прокуреній порожній кімнаті якесь важливе державницьке гасло на жахливому суржику. Лізка засміялася і простягнула руки. Радник заверещав, це могло засвідчити що завгодно, скинув розмашистим порухом кітель з погонами, труснув білим черевцем з чорною цяткою пупа і звалився на Лізку; мене обдало, ударило холодним потом, засмерділо повсюди іхтіолкою, свіжим, придавленим чоботом снігом. Хтось з охорони надто голосно крикнув, а потім похопився, молотячи ще більші дурниці: «Тьху, а я думав, що він підар…» — «Тихо, і таке буває… Не бачиш, яка кобила…»

Когось цікавить, як я став кілером. Одного сонячного дня вам обридає слухати напучання якоїсь нікчеми, ви багато читаєте, але ви мало знаєте, а якась свинюка хоче вас навчити так, як колись сам вляпався у смердючу історію. Ось так. Але це лишень приказка.

І я знову відходжу у фіолетову темряву першопочатку, віддаючись мерехтливому світлу, тихому, золотому і лагідному: ще більше смердить іхтіолкою. Зараз майже з дитячою ніжністю, умліваючи, під сопіння радника і крики Лізки, — він вимагав злим шепоточком, щоб вона кричала, — що моє життя роз'їла пам'ять, гнила пам'ять, як люес, як трипер, як короста. Але на ранок, якщо ми доживемо, то все вчасно пощезне, але нам викроєна попереду ніч, в якій кожному невидимими жестами, порухами виділена своя участь. Треба відпрацювати. Кожному відрубає своє.

Потім прийшов ще один радник. Лізка вже легко сміялася, так буває, коли дівчина, студентка першого курсу державного педінституту, потрапляє під літню зливу. Так вона сміялася. Ухопила шахівський крадений шалик, підтерла собі між ногами і за кілька кроків, бігом опинилася біля столу з наїдками і питвом. Другий радник гикнув, видихнув морозне повітря, що приніс знадвору; другий радник мав трохи інший вигляд, той, що нагадує тхора, а його верхню, підвернуту олігофренічну губу прикрашали руді вуса, якими він дуже пишався, які йому ніколи не пасували, але вірнопіддані разом з коханцями заливали на всі три вуха, що він красень хоч куди; щодо олігофренії, то мій медичний термін, напевне, перебільшений, бо самі розумієте, — зовнішність людини дуже оманлива. Другий радник причалапав п'яний вдризк. Він намагався видати щось доречне, але виходило надто поважно, як для сільського хлопця, сина комбайнера, що пройшов шлях від рядового стукача до спецрозвідки. Проте він не головний радник. Принаймні на дачі основного радника. Тому вони, не сперечаючись, дотримуючись неписаної субординації, стали розсідатися за столи, сопучи носами і не чекаючи на Блоха, який прогулювався соснами з радником міністра фінансів.

Потім я почув, як настирливо, одноманітно, розбуджуючи тишу, гудуть мухи. Велетенські жирні чорні мухи на нашому приміському скотомогильнику. Я побачив купи кісток, шматки чорного м'яса, а мій тонкий нюх вловив кислий сморід трупа. Купи нагромаджених кісток ламають простір, чистий порцеляновий простір у невидимій проекції, фантастично відтінюючи небо, улоговину яру, прикидану снігом, велику водозбірню, сковану льодами, з рівним димом і чорним гайворонням над вивернутими пластами землі. І я слухав, зачудований лущанням крилець, дзенькотом згасаючого життя, що ворушилося на дні, під похованими купами кісток, гною, лахміття. Я втягував запахи, як віддалений крик минулого, де розлука тільки-но народжувалась, а людина існувала чиста, як вода. І запахи пробивалися крізь всі мої пори, претендуючи і завойовуючи світ. Тоді я відкрив очі… мені не хотілося їх відкривати, як у далекому дитинстві, як у далекому житті, з народженням муки. Я слухав, як в далекій пам'яті ще летять над водозбірнями птахи, змиваючи крилом білу хвилю. Я відкрив очі й побачив перед собою витончене обличчя Лізки.

Це продовжувалося миттєвість, коротку і сліпучу, наче б за дахами тобі зненацька відкрилася ціла прірва синіх квітів, велетенське море квітів, — і десь давно, колись давно я наїздив потроху додому, і цілі поля виникали раптово з-за чорного киплячого гудрону автостради неподалік Пирятина або перед самими Лубнами; тоді приходило відчуття, що звичні предмети повернулися на своє місце, не втратили свого першочергового значення, набуваючи якоїсь округлої чарівності повсякдення. За вікнами лежав білим вогнем сніг. Фіолетово рихтіло за склом. Подих Лізчиного перегару тверезив, але водночас наповнював ще більшою чарівністю тління і розпусти, від якого забивало подих, викручувало мошонку: я ненавидів людське почуття, бо воно робило мене вразливим і безпорадним, і я міг дякувати йому, бо мені відкривалося таке, чого не вдавалося прочути нормальній людині. Я зовсім по-іншому заглянув у її очі, повні лихоманки, п'яного обману. Вона провела мені рукою по грудях, легкою вологою долонею, вся усміхнена в себе; сказала: «Все добре… Тобі тільки ребра поламало… Ти врятував Блоху життя…» — І знову її погляд при прізвищі Блоха розчинився у світі, наче не існував, наче мене не було, наче його ім'я разом з моїм знесло вітром з лиця землі. І вона похопилася, видавлюючи з себе: «Все у нас буде добре…» — «У нас…» — Лізка знизала плечима. Я нічому не вірив. Вона здогадувалася про мій стан. Ні, вона його ловила навіть на відстані, випиваючи, мов воду губка. Я не вірив собі, відчуваючи, як колотиться

1 ... 25 26 27 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"