Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

– Не знаю, – відповіла я.

Якби я сказала «ні», вони б подумали, що я дивлюся на його систематичні запізнення крізь пальці. А якби відповіла «так», усі б знали, що Тео заслужив на покарання – залишитися після уроків, а отже – і я з ним. У нашій школі діяло правило: три запізнення – залишаєшся після уроків з учителем у класі, поки тебе не відпустять.

– Пізніше перевірю, – додала я.

З коридору почулися чиїсь кроки, наблизилися до класу й завмерли за відчиненими дверима. Я втішилася нагоді розрядити ситуацію – ще мені бракувало, окрім усього іншого, розбиратися з хлопцем, який зі мною ні з того ні з сього заївся. Тео пішов на своє місце, але гигикання й перешіптування в класі не припинилося.

Я обернулася й побачила у дверях заступника директора Мітча Шелдона. Він жестом голови покликав мене до себе.

– Діставайте зошити, – кинула я, виходячи в коридор.

Хтось свиснув, коли я зачинила за собою двері, і клас загув, наче вулик.

– Я не зміг цьому завадити, – нахилившись, тихенько сказав він, щоб ніхто не почув.

– Завадити чому?

– Поширенню чуток. До школи знову телефонують батьки, цього разу цікавляться твоїми стосунками з Коббом. Питають, чи ти знала, що він одружений.

У порожньому коридорі луною прокотився мій нервовий смішок. Я знала, що чутки підуть, але не думала, що пліткуватимуть про мене. Наче це я небезпечний хижак.

– Це якась дурня, – прокоментувала я. Він хотів щось додати, але я підняла руку. – Мушу повертатися до учнів.

Мітч стиснув мою руку, ще дужче стишив голос:

– Нам потрібно поговорити. Це не лише чутки, Ліє. Йдеться про Девіса Кобба.

Я забрала руку, усвідомлюючи, що крізь дверне скло за нами уважно спостерігають учні, і згадавши припущення щодо нас із Мітчем, якими раніше поділився Кайл.

– А що Кобб?

– Він у вимушеній відпустці без висунутих звинувачень, але далі так тривати не може.

У мене щелепа відвисла. Я хапнула холодного повітря. Я не очікувала, що все змінюватиметься так швидко. Учнівські твори мали б мене насторожити – вони були вікном у більший світ, діти вихлюпнули на папір почуте вдома на кухні. Це місто було за Кобба від самого початку. А я для них чужинка.

– Ти стурбована, Ліє?

У голові спливли слова Кайла: усі зауважили. Я намацала дверну ручку.

– Дякую, що повідомив, – сказала я, прослизнувши назад до класу, не реагуючи на посмішки учнів і на дівчинку, яка витягувала шию, виглядаючи, чи заступник директора ще стоїть під дверима.

Цікаво, як завзято Мітч боровся з тими чутками? А може, сам їх і розпустив? Чи просто це я очікую якоїсь каверзи від усіх навколо?

Ніхто з нас не прийшов у журналістику без задніх думок, навіть якщо переконуємо себе в протилежному. Усі чудово розуміють, що певна мета і свій план є в кожного. Хильнувши, ми часто дискутували за барною стійкою про те, як усе це несправедливо й у чому секрет успішної історії; або, коли слова й думки вже добряче запліталися, виймали на поверхню давно закопаний ідеалізм. Це нас об’єднувало, або принаймні я собі так думала. Проте є певна межа. А де вона, не знаєш, доки не перетнеш.

Ту історію вела я – і надто нею перейнялася. Власне, Ноа застерігав мене від цього.

– Вона тебе засмоктує, – казав він, коли, запрацювавшись до пізньої ночі, я вкотре зосереджено міряла кроками крихітну квартирку. Наче бачив, як вона непомітно підкрадається й засмоктує в себе.

– Це він, Ноа. Я його знаю. Він це зробив, – відповіла я.

Ноа на мить замовк, втупившись у мене холодними сірими очима й легенько тарабанячи пальцями по столу.

– Це дуже серйозна справа, Ліє. Мусиш мати неспростовні докази, залізні докази.

Докір, застереження, превентивний джеб у слабке це‑ще-треба-довести місце.

Але хіба ми не цього хотіли, хіба не цього ми всі дружно вимагали, полемізуючи пізніми вечорами в барі за скляночкою – вивільнити правду! І от нарешті в мене з’явилася така нагода.

– Правда неминуче вийде назовні, – сказала я. – Хтось таки наважиться говорити, якщо я тиснутиму далі.

Я справді вірила, що правда зрине на поверхню, як бульбашки в киплячій воді.

Але Ноа вже почав зіскакувати з розмови.

– А якщо ніхто не наважиться? – скривився він, несхвально хитаючи головою. – Ти не будеш мученицею, Ліє. Тебе розіпнуть.

– Власне це ж і є визначення мучеництва, Ноа.

Він відмахнувся від мене, демонструючи, що втратив інтерес до нашої пустотливої семантики, йому було вже нецікаво гратися словами, підтасовувати їх на захист своїх аргументів, нагострювати й атакувати ними.

– Ти хочеш написати репортаж про новину чи сама стати новиною? – глумливо запитав він.

Насправді мені захотілося повернутися в минуле, коли вперше почула ім’я Арона з уст Пейдж, і зупинити її. Я познайомилася з хлопцем. Арон. Ми зустрілися в кабінеті викладача, прийшли переписувати тест, який обидва нещодавно провалили. Арон звернув на це увагу і сказав: «На мою писанину краще не зважай. Від мене самі лише прикрощі». Пейдж приклала пальці до рота, прикриваючи усмішку, стримуючи сміх.

Арон існував радше в думках, ніж візуально. Поїхати до Арона. Залишитися в Арона. І навіть набувши реальних обрисів, він у мене й далі асоціювався з Пейдж. Вочевидь, я припустилася помилки від самого початку: сприймала Арона через Пейдж.

І десь тоді ж дременув Ноа. Ти собі кар’єру зруйнуєш. І заради чого? Заради якоїсь мертвої примари?

Розрив, до якого треба було принаймні бути готовою. Можливо, якби я тоді трохи менше переймалася тією історією, то помітила б, що все до цього йде. Зазвичай я відчуваю наближення докорінних змін, коли починається спад, умію розпізнати точку неповернення. І, певна річ, то була саме вона.

Я стала надто зосередженою, серйозною та цілеспрямованою – власне, завжди була такою, але Ноа не хотів цього помічати. Ми обоє прагнули досягти чогось більшого. Моєю високою метою була правда. А його метою – кар’єра.

У мене й до Ноа були хлопці, які досягали неминучої точки розриву на третьому, четвертому, десятому чи одинадцятому побаченні. Коли щось траплялося, після якогось промаху проступала тріщина, і на поверхню зринала інша, прихована Лія, та, що мешкала влітку з Еммі – не така зібрана, тверда й незворушна, – у хлопців на обличчі раптом з’являлася розгубленість, вони відчайдушно