Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Спостерігала і щоразу не могла відвести погляду. Наче безпомилково передбачаючи момент настання краху. Ніби дивлячись на себе збоку: он вона, Лія Стівенс, геть не така, як ви думали. Помітила, як він одсахнувся? Змінив тему? Нервово озирнувся через плече? Крах супроводжувався дивним відчуттям задоволення, бо все було під моїм контролем.

Але та історія захопила мене цілком, і далі все відбувалося приголомшливо раптово: Ноа мене покинув, шеф Лоґан мене звільнив, а Пейдж виклопотала обмежувальний судовий припис. І все через те, що вони думали, буцім я одержима – одержима ним.

Дзвінок сповістив про завершення уроку, я зібрала речі. Але хотіла ще почитати твори – можливо, хтось намагався мені щось сказати? Можливо, попри плітки, я знайду там крихітку правди?

Хтось постукав у відчинені двері, на порозі класу з’явився Тео, розмахуючи синім папірцем у руці.

– Вітаю. Пан Шелдон сказав, що я можу відбути покарання сьогодні? – промовив хлопець, підвищивши інтонацію на останньому слові, наче прохаючи дозволу. Дивіться на нього! Пан Шелдон сказав, що можна сьогодні. – Просто хочу чимскоріше це відбути, – додав Тео.

Я теж цього хотіла. Двері відчинені, у коридорі були вчителі, розмовляли учні. Я подивилася на годинник.

– Ага, заходь.

Тео ввійшов до класу, але затримався біля мого столу й топтався на місці, поки я не підвела очей.

– Дасте мені якесь завдання? – запитав він. – Дехто з учителів просить поприбирати.

Від думки про те, що Тео Бертон шастатиме мені по класу, стало ніяково.

– Тобі є чим зайнятися?

Він показав зошит на спіральній пружині.

– Щоправда, це з історії.

До кабінету зазирнула Кейт Тернер, побачила, що в мене учень, і сказала:

– Зайду пізніше, – і пішла собі далі.

Раптом у коридорі знову запанувала тривожна тиша. Як швидко спорожніла і принишкла школа.

– Сідай, – сказала я.

Знову витріщилася на годинник. Кляте правило – ніби покарані учні заборгували тобі час, а насправді крадуть його ще більше.

Тео сів за свою парту в протилежному кінці класу, але, здавалося, його голос пролунав зовсім поруч.

– Це правда, що кажуть? – запитав Тео. – Про вас із тренером Коббом?

Я вагалася, відповідати чи просто проігнорувати запитання учня. Які можуть бути наслідки, якщо промовчати? Може, відсутність відповіді здатна породити нову хвилю пліток?

– Не знаю, що там кажуть, – відповіла я, – але готова посперечатися, що це неправда.

Я промовила ті слова, не відриваючи очей від екрана комп’ютера. Хлопець мовчав, але відчувалося, що повітря в класі наелектризоване напругою. Було чутно стукіт олівця по парті, повільне розривання аркуша паперу. Тео нарочито гучно зібгав папір і викинув у смітник. Він намагався привернути мою увагу. Уже кілька хвилин як я склала свою торбу, але Тео не ворухнувся. Я прокашлялася, хлопець нарешті підвів на мене погляд.

– Час іти, – сказала я.

– Можна я ще… – сказав він, жестом указуючи на зошит, мовляв, ще не доробив.

Я заперечно похитала головою.

– Мушу бути в одному місці. Ходімо.

Хлопець підвівся з місця, я ступила за поріг класу, притримуючи двері рукою. Поки я замикала кабінет, Тео стояв поруч у порожньому коридорі, наче ми йдемо разом додому.

Тут усюди камери, заспокоїла я себе. Принаймні ми так кажемо учням, і я сподівалася, що це правда.

Хлопець рушив до вестибюля, довелося піти за ним. У дирекції неодмінно ще хтось залишився. Я дістала мобільний телефон, погортала журнал дзвінків, упевнено крокуючи коридором, не зважаючи на учня, який ішов поруч.

Зупинилася коло задніх дверей до кабінетів адміністрації, куди дозволялося заходити тільки вчителям і потрібно було мати ключ – на відміну від скляних дверей головного входу. Я відчувала позаду присутність Тео, поки шукала в торбі ключа.

– До завтра, Тео, – сказала я, нарешті спекавшись хлопця.

Він попрямував коридором далі.

Відчинивши двері, я раптом почула:

– Бувай, Ліє.

Я вдала, ніби не почула цього.

Увійшовши, я зачинила за собою двері і притулилася до них спиною. Праворуч від мене у своєму кабінеті Мітч розмовляв із кимось по телефону. Я на якусь мить затрималася коло його дверей, щоб він мене побачив. Коли він підвів погляд, я жестом показала, що йду додому. Мітч насупив брови, вочевидь дивуючись, чого я йому про це повідомляю. Що хочу цим сказати? Він підніс догори пальця, мовляв, зачекай.

Закінчивши розмову, Мітч відкинувся на спинку крісла.

– Усе гаразд? – запитав він.

– Все гаразд. Ти казав Тео Бертону, що можна відбути покарання за спізнення сьогодні?

Мітч засовався на кріслі.

– Що? А, так, він попрохав дозволу відбути сьогодні, бо в інші дні його ніхто не підвезе. Я сказав, що можна, якщо ти не проти. – Мітч уважно подивився на мене. – Чи ти була проти?

Я захитала головою.

– Та ні. Просто Тео з’явився зненацька, і це було трохи неочікувано.

Мітч кивнув, подивився на стіл перед собою.

– Зажди хвильку, підемо разом.

– Ага, – сказала я, притулившись до стіни біля дверей до його кабінету, і відчула неймовірне полегшення.

Коли ми вийшли до стоянки, перед школою на кам’яній лавці сидів Тео Бертон, ніби чекаючи когось, хто б мав його підвезти додому. Ніби.

– До побачення, пане Шелдон, панно Стівенс.

Мітч махнув хлопцеві рукою:

– Побачимося завтра, пане Бертон. І постарайтеся не запізнюватися. – А тоді посміхнувся, ніби то був жарт.

Мітч провів мене до машини.

– Заскочимо кудись перекусити? – нарочито недбало запропонував він. Я чомусь не здивувалася.

Уявила себе на краю озера. Навколо – просякнута кров’ю земля. Уявила Кайла, який звітує перед колегами: «Мешкала сама, немісцева», – і сказала:

– Не зараз, Мітчу. Не за теперішніх обставин.

– Гаразд, Ліє, – сказав він, відступивши на крок назад, і я сіла в машину. – Ну, то іншим разом.

Він ще раз помахав рукою, коли я завела двигун.

Я побачила в дзеркалі заднього виду Тео Бертона, наші погляди зустрілися, хлопець не відвів очей.

Я рушила з місця, міцно стискаючи руками кермо і вмовляючи себе не озиратися.

Я бачила це в усіх і в усьому навколо – небезпеку, загрозу насильства. Можливо, я упереджена, а можливо, –