Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Мій брат і Марко Кусанович стали партнерами, скріпивши угоду потиском рук, і обом цього би вистачило, але з юридичних причин вони мусили зареєструвати спілку в нотаріальній конторі в Сакраменто. Підписуючи документи, Хосе Антоніо змінив своє прізвище на Дельвальє, то був символічний жест, щоб порвати з минулим. І практичний — щоб різнитися від батька.

Дерев’яні збірні будинки вже існували в інших краях, Хосе Антоніо читав про них в якомусь журналі, але нікому не спало на думку робити їх в нашій країні, де раз по раз стається землетрус, розвалює підвалини цивілізації і потім доводиться притьмом відбудовуватися. Марко розумівся на дереві, а Хосе Антоніо взяв на себе одержання позик, юридичні аспекти й адміністрування. Він багато чого навчився у бізнесі нашого батька, чий кінцевий крах також став для мого брата наукою.

— Ми будемо знані нашою чесністю, — сказав він Марко.

Спочатку треба було створити базовий проект панелей стандартних розмірів — одних глухих, інших з дверима чи вікнами. Щоб розширити споруду, треба було лише збільшити кількість модулів; таким чином можна було звести все: від крихітної оселі до лікарні. З кресленнями під пахвою Хосе Антоніо пішов у Регіональний банк Сакраменто і одержав кредит, який був потрібний для того, щоб викупити лісопильню, яка колись належала нашому батькові. Прощаючись, завідувач банку попросився у компаньйони-вкладники. Це відчинило перед моїм братом двері у фінансовий світ провінції, де прізвище Дельвальє ні в кого не викликало сумніву, і так з’явилася компанія «Рустикальні будинки», яка існує й досі, хоча вже не належить моїй родині.

Перший рік Хосе Антоніо з Марко не вилазили з лісу, поки воскрешали мертву лісопильню і налагоджували перевезення дощок на скромну фабрику панелей, яку згодом розмістили на околицях Сакраменто. Наступного року вони поділили роботу: Марко взяв на себе виробництво, а Хосе Антоніо відкрив офіс, щоб продавати будинки. Перші замовлення надійшли від місцевих землевласників, які потребували маленьких будиночків для сезонних робітників, згодом їх стали купувати незаможні родини. В цих краях ще ніколи не бачили такої оперативності. Приїздили кілька робітників, щоб залити фундамент і прокласти труби, і, щойно висихав цемент, з’являлася вантажівка з модулями, які зводилися менш ніж за два дні, а на третій ставили дах і святкували завершення роботи з асадо[6], що було добре скроплене вином, для робітників — та люб’язність «Рустикальних домів», як виявилось, була доброю рекламою.

Перший будиночок, який спорудили як зразок, був функціональний, але схожий на псячу буду. Він був настільки простий, що майже жалюгідний на вигляд — ми всі: Марко, Хосе Антоніо і я, у цьому сходились. Вони запропонували замаскувати його рослинами, але щоб затулити його повністю, потрібен був цілий ліс. У пориві натхнення я придумала накрити дах покровом з костриці, соломи, яку індіанці використовували у своїх хижках — аби виправдати назву «рустикальний дім» і приховати гофрований дах, який надавав йому прозаїчного вигляду. Це мало успіх. У місцевій пресі з’явилися фото Хосе Антоніо біля будиночка-зразка з коментарями, що хатка не лише зручна та дешева, але й чарівно виглядає у своїй солом’яній перуці. Невдовзі бізнес розвинувся так, що ми змогли розбудувати фабрику і найняти архітектора.

Того року я умовила брата взяти мене на роботу, позаяк він був переді мною в боргу за ті солом’яні стріхи. Я задихалася в крихітних лаштунках Санта-Клари, де прожила стільки років: мені потрібно було побачити трохи світу, перед тим як назавжди зв’язати себе зі спокійною дійсністю, яку я мала розділити з Фабіаном. Ріваси сподівалися, що я вивчуся на вчительку, позаяк у мене був талант до викладання, а ще досвід, але я не любила дітей: єдине добре у них те, що вони виростають.

Моя мати і тітки погоджувалися, що мені піде на користь провести рік чи два у Сакраменто; протестував лише Торіто, бо не уявляв собі життя без мене, а ще Фабіан — з тієї самої причини. Натомість родина Шмідтів-Енґлерів, либонь, тішилася цьому тимчасовому розставанню, яке, коли хоч трохи пощастить, могло стати остаточним. Вони напевно думали, що в місті може з’явитися підхожий для такої дівчини, як я, молодик, а тим часом вони зможуть мобілізувати більш підхожі для Фабіана кандидатури в німецькій колонії.

Приготування до від’їзду почалися заздалегідь, бо мені потрібні були убрання: не могла ж я ходити в Сакраменто в полотняних шароварах, дерев’яних сабо та індіанському пончо. Міс Тейлор прислала нам зі столиці кілька викройок для сукенок і матеріал для капелюшків, тож кілька тижнів швейна машинка не мала спочинку. Навіть тітка Пілар, яка зазвичай воліла разом з дядьком Бруно підковувати коней та орати землю, долучилася до наших спільних старань. З металевої штанги зробили імпровізований вішак, де потроху громадилися мої міські убори, сукні, скопійовані із журналів міс Тейлор, жакети, пальто з коміром і манжетами з кролячого хутра, шовкові комбінації та нічні сорочки. Крім тканин, які привіз Хосе Антоніо, в нашому розпорядженні були елегантні сукні моєї матері, що останні десять років лежали без ужитку, які ми розпороли, аби пошити інші, новомодні.

— Бережи це вбрання, Віолето, бо воно буде твоїм посагом нареченої, — застерегла мене тітка Пілар з ножицями в руках, бо настав час обрізати мені коси.

Усі, навіть мама, яка нечасто покидала ліжко чи плетене крісло, провели мене на станцію. Я їхала з трьома важкими валізами і коробкою для капелюшків, тими самими, з якими багато років тому ми їхали у Вигнання, і величезним кошиком з провізією, яку наготувала для мене Факунда і якої вистачило, щоб пригостити інших пасажирів. Останньої миті, щоб я не змогла відмовитися, Фабіан через вагонне вікно вручив мені конверт з грішми і любовним листом із таких пристрасних виразів, аж мені зробилося цікаво, хто йому їх продиктував, бо мені важко було уявити, що він може так красномовно висловлюватися. Він робився цілковитим недорікою, говорячи про свої почуття, але з папером і пером в руці не знав стриму.

В останні дні я заразилася загальною нервозністю: я вперше їхала кудись сама, і