Читати книгу - "Сторітелінг для очей, вух і серця"

У 2018 році я писав текст про Максима Кідрука, українського письменника, який вирізняється з-поміж інших авторів яскравими промокампаніями своїх книжок. Макс може відвідати з презентаціями сотню міст України за місяць, чітко розуміючи роль кожного міста. Кудись справді можна приїхати, щоб розповісти про себе й продати кілька сотень книжок, а кудись — щоб побудувати контакти з аудиторією, яка його ще не читає. На основі цього досвіду я вирішив дізнатися, скільки грошей приносить йому ця активність. Це відповідало масовому запиту від аудиторії: «Скільки грошей заробляє український письменник?».

Тема: Сучасна українська література.

Фокус: Гроші: скільки отримує автор в Україні?

Формат: Історія-монолог про власний досвід.

Але навіть за умови, що ви добре знаєте тему й проблематику, розумієте, на чому її можна сфокусувати і в якому вигляді подати, це все одно не дає конкретної відповіді на запитання «І що?», з якої почався цей розділ. Саме питання позначає нерозуміння, з яким читач може вийти з вашої історії. Воно зазвичай стосується того, за якою логікою автор виклав свій матеріал і наскільки цілісно він читається.

Арістотель у книжці «Поетика» писав: «Ціле — це те, що має початок, середину і кінець»{41}. Це найвідоміша й найпростіша (здавалося б) схема побудови історії, яку ми знаємо ще зі школи. Та її складність полягає в загальності. Не завжди зрозуміло, що саме є початком історії, серединою і кінцівкою. Вдаліше рішення запропонував Кріс Андерсон, куратор конференції TED. У книжці «Успішні виступи на TED»{42} він запропонував більш модернову схему «що — і що — і що тепер», через яку пропускають усі виступи на конференції.

Що? Якою саме історією я хочу поділитися?

І що? Чому вона важлива?

І що тепер? Як вона допоможе людям?

Часом буває, що для цілісності не вистачає лише одного компонента. Скажімо, є важлива проблема, якою варто поділитися, але які саме висновки може зробити людина з цієї історії — незрозуміло. Тож читач цілком логічно може поставити запитання «І що тепер?». Мовляв, яка цінність цієї історії? Схему Кріса Андерсона можна застосовувати до будь-якої комунікації зі світом. Про що ваші історії в колі друзів? Про що фільм, який ви переглянули? Про що фейсбук, який ви гортали весь день? І так далі. Ось, наприклад, як вона спрацювала в історії про Макса Кідрука.

Що? Скільки грошей заробляє український автор?

І що? Це досвід людини, яка не лише добре пише, а й розуміється на маркетингу, уміє публічно виступати й тримати контакт з аудиторією, формулювати власні ідеї для медіа. Крім того, це цінна особиста історія — як не вигорати та працювати на проблемному ринку, який лише формується.

І що тепер? Найперше, якщо я колись захочу стати (чи вже став) письменником, то можу скористатися інструментами, про які розповів Макс. Ще я можу добряче надихнутися й повірити в те, що роблю. А якщо я учасник ринку (видавець, редактор, критик), то краще зрозумію, над чим ще потрібно працювати.

Варто пам’ятати, що цінність хорошої історії завжди індивідуальна. За це відповідає те, що Майкл Ґаззаніґа називає «тлумачем»{43}. Це когнітивна функція, яка пояснює нам важливість різного досвіду, посилаючись на нашу попередню історію. Тож не варто все розжовувати й виносити мораль історії на помітне місце. Це може спрацювати у протилежному напрямі.

Сценарист студії Pixar Ендрю Стентон, який створив «Історію іграшок», «У пошуках Немо» та інші культові фільми, називає це формулою «2 + 2». Людям не треба казати, що це 4. Варто дати всі компоненти, щоб людина самостійно вирішила, що вони означають. Між іншим, це ще й активізує внутрішню систему винагород{44}, яка віддячує нам приємними відчуттями за розв’язане завдання.

Батон, розламаний навпіл

Історія Андрія Баштового

Андрій Баштовий — співзасновник «Громадського телебачення», головний редактор міського видання The Village Україна. Протягом усієї Революції гідності разом з колегами у прямому ефірі розповідав про події з Майдану. Куратор курсу для медіаменеджерів у школі комунікацій Bazilik, де вчить будувати ефективні редакції і створювати контент.

На Андрієву думку,

хороша історія — це та, що залишає слід: зосереджує, дає ширший погляд, спрямовує чи артикулює цінності.

З бандурою — до кінця

Перший спогад — з дитячого садка. Ми гралися на майданчику, поруч з ним був будинок. До нас звідтіля приходив хлопчик, він не відвідував цей садок, а просто тусив з нами. Навколо майданчика росли клени — навіть зараз вони здаються величезними — крізь які красиво мерехтіло ранкове сонце. І от ми граємося, а хлопець стоїть віддалік від нас. У нього в руках батон, розламаний навпіл, і він по черзі кусає то з одного боку, то з іншого. Зараз цей спогад — квінтесенція дитинства для мене. Він говорить мені про силу сенсу, яким можна наділити найдрібніші деталі й кайфувати від них.

Інша історія — про пріоритети. У сьомому класі я закінчив музичну школу — клас бандури. Перший час було весело, але потім я відчув, що це не моє. Тато часом казав: «Ти ніколи нічого не доводиш до кінця». Тож я вирішив, що з бандурою піду до кінця. Інструмент звучав прекрасно, я це розумів, але, з іншого боку, він не давав мені ніяких бонусів. Гітаристи, барабанщики, вокалісти — інша справа. А бандуристи? Я ходив у музичну школу, мабуть, лише для того, щоб довести собі (і татові), що наполегливий. Мені не подобається, що я витратив сім років свого життя, щоб довести комусь те, що не мало для мене сенсу. Пригадуючи цю історію, нині я розумію, чому важливо робити те, що мені принаймні потенційно близько.

 «Сам ти дурень» та інші історії

Нещодавно подумав, що люди багато рішень делегують кудись чи комусь: своїм близьким, гаджетам, медіа чи випадку. Часто це якісь світоглядні речі, від яких може залежати чиєсь щастя. Скажімо, певна людина підтримує Трампа, який каже: «Нафіг мігрантів, від них одні проблеми». Припустімо, вона не читає книжок і медіа, щоб з’ясувати реальні причини проблеми, і не змінює своєї думки. Це справді економить час на пошук нової відповіді.

У цьому сенсі мене часто приваблюють сюжети, у яких люди помиляються, але