Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Аліна

Довга рука Слави всією своєю вагою притискає мене до ліжка, наче кайдани. Я не маю змоги поворушитись, не ризикуючи розбудити його, тому продовжую тихенько лежати на спині і користуючись нагодою розглядаю сплячого красунчика. Його світло русяве волосся, яке зазвичай виглядає наче після укладки в перукарні, зараз незвично стирчить у різні боки, що викликає усмішку на моїх устах. Гострі вилиці прикриває світла щетина, яка вже трохи відросла з нашої першої зустрічі і готова поспорити, що на дотик вона м’яка наче газонна травка у парку. Він не виглядає перекачаним спортсменом на стероїдах, та його тіло притягує погляд. Воно так і манить доторкнутися до підкачаних м'язів, що грають під оксамитовою шкірою, при кожному його русі. Та найбільше мене зводять з розуму його руки. Кожен раз, коли він мене обіймає, я опиняюсь наче у полоні, з якого навіть не збираюсь тікати. І єдине моє бажання у той момент - закрити очі, щоб загострити тактильні відчуття, та ще більше розчинитися у ньому. Може це якийсь психічний розлад з мого боку, але кінчики моїх пальців в екстазі від того, що саме зараз я ніжно торкаюсь його передпліччя і повільно проводжу вздовж всієї руки поки не зупиняюсь на довгих пальцях. Про такі пальці зазвичай кажуть, що вони музичні, та не думаю, що Слава грає на музичних інструментах. На гітарі так точно, бо його долоні ніжні, як у малюка. Для людини, що мешкає у селі, це трохи дивно.

Спочатку, мені це здавалося дуже милим, прокинутись в обіймах один одного, крадькома помилуватися, поки він спить. Але вже пройшло достатньо часу з того моменту, як я відкрила очі, а Слава навіть і не думає прокидатись.

Крізь зашторені вікна, намагаються пробитись сонячні промені, але я не маю змоги дотягнутися до свого смартфона, щоб дізнатись котра зараз година. Я більше не можу лежати і просто чекати. Мій сечовий міхур вже на грані і погрожує неприємностями. Тому як можна обережніше вилізаю з під, придавившої мене, руки та встаю з ліжка.

Кидаю сумний погляд на свою одежу, яка й досі валяється на підлозі, та вирішую не одягати її. Все ж таки термобілизна, та теплий светр не найкращий домашній одяг. Підіймаю та обережно складаю його стопкою на крісло. На очі потрапляють речі Слави, і не маючи інших варіантів, приміряю їх на себе. Спортивки та футболка, звісно, великуваті за розміром, проте дуже зручні та ще й пахнуть Славою.

Зробивши свою брудну справу у вбиральні, і відчувши полегшення, помічаю своє відображення у дзеркалі. Злегка пошарпана - в моєму випадку, це не аби який комплімент, бо під очима яскравий макіяж ведмедика панди, а губи все ще припухлі та покусані від пристрасних поцілунків. На голові лахмате руде гніздо, в якому тільки пташок і не вистачає, хоча за розміром там і курка поміститься. Не знайшовши гребінця, вологими руками, як можу, намагаюсь приборкати неслухняні кучері та закручую їх у вигляді вузла на потилиці. Рятувати макіяж не має сенсу, тому просто вмиваю обличчя з милом, позбавляючись ненависної штукатурки.

Я зовсім не соромлюсь ходити без макіяжу, скоріше навпаки, мені більш до вподоби відчуття свіжості на обличчі. До знайомства з Олегом, я майже не користувалась косметикою, але він захоплювався яскравими образами тих ляльок, що кожної ночі зависали в барі. А що я? Я хотіла йому подобатись, хоч через це, врешті решт, і втратила свою індивідуальність.

Після освіжаючого вмивання, спати вже не хочеться, а от їсти ще й як хочеться. Вчора ми так і не попили, обіцяний Славою, чай, на підтвердження чому на столі стоять два горнятка з вже холодним напоєм. Роблю ковток, і відчуваю приємний смак ягід, справді смачний, Слава не надурив, але допивати його не буду, бо хочеться чогось гарячого.

Шлунок урчить, сповіщаючи, що холодного чаю йому замало. Гори на мене погано впливають, не знаю, може то повітря таке, бо я наче дикий вовк завжди хочу їсти. Вдома мені достатньо було легкої їжі, щоб тримати себе у формі, а тут я завжди хочу м'яса, і те що його смажать прямо на вулиці, неабияк спокушає.

Не хочеться шниряти по чужих ящиках та холодильника, але чекати поки проснеться спляча красуня, а точніше красень, немає сили. Аналізуючи вміст холодильнику, на очі потрапляє банка згущеного молока з намальованим на ній пухким малюком. Я вже відчуваю запах млинців политих зверху цією калорійною смакотою, і в роті збирається слина. На жаль, молока я не знайшла, а от кефір у якого спливає термін придатності, те що треба для панкейків. Нахабнію до кінця, розшукую інші необхідні мені складові і замішую тісто. 

Знімаю з пательні останні панкейки, ставлю на стіл філіжанку кави і зачаровано спостерігаю за сніговою казкою у вікні. Ніжний пухкий сніжок, що сиплеться з неба, так і манить вийти на двір, та насолодитись ароматною кавою в перемішку морозним повітрям. 

Нічого не віщувало біди, поки я не почула, як відкриваються парадні двері будинку та тупіт ніг. Бігти до Слави в кімнату вже запізно, бо шлях туди пролягає саме через коридор, тому я завмираю в очікуванні того, хто зараз увійде на цю кухню. Шурхотіння та голоси стають все більш виразними, чим ще більше наводять на мене жах. Краще вже зустрітись з бандитами, ніж з обманутою дружиною. Я вже починаю прокручувати в голові сценарій, де мене за коси тягає добропорядна жіночка, поки на кухні не з'являється Андрій власною персоною. Усміхаюсь та зітхаю із полегшенням, побачивши знайоме обличчя, але всього на декілька секунд, допоки слідом за ним не заходить старша пара, чоловік та жінка, яких я, звісно, не знаю. Ніяковію від того, що мене застукали на чужій кухні за поїдання чужої їжі та відскакую від своєї тарілки з панкейками та кави, яку вже почала куштувати.

- О! Які люди! Привіт! - весело вітається Андрій і підходить ближче зазираючи мені через плече, мабуть, в пошуках смаколиків, аромат яких висить у повітрі.

- Привіт! Доброго дня! - поспішаю привітатись з Андрієм та його супутниками одночасно.

- Доброго дня, - відповідають вони в унісон, зовсім не здивувавшись, як мені здалося, моїй присутності.