Читати книгу - "Риль. Любов дракона"

Місто біля підніжжя гір вже прокинулося, і звуки його щоденного життя наповнювали повітря. Вежі, немов білі свічки, купалися в сонячному світлі. Над дахами ковзали крилаті силуети. Великі — дракони, і менші — з вершниками на спинах.

Риль і далі б милувалася видом на місто і горами, що над ним височіють, якби мешканець пташника не нагадав про своє існування незадоволеним клекотом. Вона обернулася і завмерла. Поблизу грон здавався просто величезним. Він стояв на двох лапах, оснащених значного розміру кігтями. Нахиливши голову набік, птах уважно вивчав гостей бурштиновими очима. Перевівши їх з категорії — «вороги — їжа — цікаво — порожнє місце», вона, зігнувши шию, почала вичищати пір'я на спині. Фарбами грон не виділявся, але все компенсували розмір і неповторна грація гігантського птаха. Покінчивши з туалетом, він сів на підлогу і засунув голову під крило. Гості для неї перестали існувати.

Риль зітхнула, тільки щойно усвідомивши, що весь цей час дихала через раз.

— Дивовижно, — видихнула. Грон викликав в ній мало не священний трепет.

— Мені здається, ви йому сподобалися. Він ніколи б не дозволив собі заснути в присутності ворога, — пролунав позаду неї чоловічий голос, змусивши дівчину здригнутися. На свій сором вона забула про Зарана.

— Можливо, — повернулася до асхалута.

Той посміхнувся у відповідь, ось тільки очі залишалися серйозними.

— Я знаю, хто ви, і що хоче від вас Рада. Вони мало що від нас приховують. Та й зниклий був кровником мого друга. Я, як ніхто інший, хочу, щоб за нього помстилися. Але не в такий спосіб. Рада робить величезну помилку, звалюючи все на ваші плечі.

— Впевнені, що не впораюся? — крижаним тоном запитала Риль.

— Вважаю, що поодинці не воюють. І я б не став відмовлятися від допомоги. Візьміть, — Заран простягнув до неї руку. На ланцюжку, затиснутому в його пальцях, погойдувався сріблястий свисток. Риль в подиві підняла брови.

— Візьміть, — асхалут наполегливо простягав їй свисток. Під його поглядом дівчина здалася.

— Що це? — поцікавилася вона, з острахом приймаючи подарунок.

— Я не знаю подробиць, але підозрюю, що Гнізда спробують вас використовувати як фігуру впливу. Ми рідко втручаємося в справи наших старших братів, але зараз мова йде про людину. Якщо вам знадобиться допомога, звук цього свистка грон розрізняє на дуже великій відстані. Покличте і ми прийдемо.

Риль в розгубленості завмерла. Черговий захисник? І не один! У що ж вона вляпалася, якщо незнайомець, якого вона бачить перший раз в житті, пропонує їй допомогу, тонко натякаючи, що відмовлятися в її обставинах вельми нерозумно. У неї є вже три захисника. Хоча… Вона покрутила свисток в руках і рішуче повісила його на шию, сховавши під коміром сукні.

Дівчина підняла погляд, щоб подякувати за подарунок. Чорні очі Зарана дивилися на неї, не відриваючись. Його обличчя було темним від засмаги, жорстке пряме волосся коротко підстрижене, прямий, трохи з горбинкою ніс надавав йому схожості з гроном. «Хижий птах в людській подобі», — майнула в голові дівчини думка. Асхалут повільно простягнув до неї руку, немов не в силах на щось зважитися. Але на що саме, Риль так і не дізналася.

— Ось ви де! — пролунав від отвору голос Ластірана. Риль нервово сковтнула, в погляді дракона читалася ледве стримувана лють Посміхнувшись наскрізь фальшивою посмішкою, він звернувся до асхалута:

— Заране, мені здається, тебе вже шукають твої, гм, піддані, а ти тут з чужою сестричкою розважаєшся. Недобре, — і дракон загрозливо примружився.

— Ви — кровна сестра Ластірана? — на обличчі асхалута було написано непідробне здивування.

— Сестра, сестра, — ласкавим тоном підтвердив дракон, не давши Риль навіть рота відкрити.

Ні, вона зараз точно в драконоборці запишеться, так він її з себе виводить.

— На жаль, сестра, — підтвердила дівчина, розвівши руками, мовляв, родичів не вибирають. Асхалут розуміюче посміхнувся.

— Не буду вам заважати, — схилився в поклоні, — мені дійсно пора. Риль, — він затримав погляд на дівчині, — я сподіваюся, ми ще побачимося.

— І не сподівайся, — прошипів йому вслід дракон. Хм, ящірка зволить гніватися?

— Послухай, братику, пора розібратися, — повернулася Риль до дракона. — Я ціную все, що ви для мене зробили, але твоя поведінка не вписується в рамки наших домовленостей. Я якось розраховувала, що від мене більше нічого не вимагатимуть крім видачі викрадача.

Мить — і дракон поруч. Руки міцно обіймають дівчину за талію, не даючи вирватися, а губи схиляються до самого вуха.

— Сестричко, в таких випадках не вимагають, — голос дракона зачаровує, проникає всередину, змушуючи серце прискорювати свій біг, — але завжди отримують своє.

Остання фраза спеціально для тих, хто сумнівався. Мовляв, рипайся, рипайся — марно. Просто змирися і отримуй задоволення. Що ж, вона завжди підозрювала, що зарозумілість у драконів знаходиться на просто недосяжному рівні.

Риль відчула, як руки дракона почали зісковзувати зі спини вниз, і запанікувала. Смикатися марно, руки, немов у лещатах, не звільнити. Залишається… Вона прогнулася назад, відвела ногу і з розмаху вдарила носком в гомілку, яка утримувала її дракона.

— Ох, — видихнув той крізь зуби, скривившись, але обіймів не розтиснув, — норовиста, — прошипів, — таких я люблю.

Гучний клекіт, що пролунав ззаду, став повною несподіванкою для обох. Дракон, повернувшись обличчям до супротивника, миттю сховав Риль за спину. Птах розгніваної фурією наступав на Ластірана. Він професійно перекрив шлях до відступу, і тепер між ними і виходом на сходи знаходився гігантський кошлатий комок пір'я з гострими кігтями і потужним кривим дзьобом.

Очі грона почервоніли, пір'я на шиї стало сторчма. Він невблаганно витісняв непроханих гостей до тендітної огорожі ярусу.

Через широку драконячу спину Риль не бачила, що відбувається. Скориставшись тим, що Ластірану зараз не до неї, вона шмигнула в сторону. Птах ніяк не прореагував на її маневр. Цікаво. Може, їй не здалося, і грони розумні?

— Хороший хлопчик, хороший, — ніжно проворкувала дівчина, роблячи пару кроків в бік грона.

— Назад, божевільна! — гаркнув дракон. Риль не відреагувала, не до того. Грон з цікавістю покосився в її бік.

— Який ти у нас красень, а пір'ячко — чудо. Очки жовті, як сонечко, — продовжувала сюсюкати вона, роблячи маленькі кроки до птаха. Та запитально заклекотіла і закрутила головою. Птах перебував у нерішучості, чи то нахабній двоногій дзьобом голову пробити, чи