Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

До нього риссю підбіг оцупкуватий темноокий вояк. На плечах прибулого пишалися аксельбанти, а за спиною теліпалася пристебнута ременем бойова сокира. Таке нестандартне озброєння було привілеєм командира загону. Ґар мав дужі ручиська та чорну густу бороду, але з правого боку голови бракувало чималої частини скальпа. Його супроводжували двійко сержантів — Налем і Корабет.

— Каладіне! — запричитав Ґар. — А скарай тебе Прародитель бур! І в день битви не даси спокою! Та що ж це таке?!

— Мені добре відомо, Ґаре, що сьогодні за день, — відказав Каладін, не змінюючи пози.

Кілька рот уже збиралися, шикуючись у шеренги. Даллет подбає про те, щоб і його власний загін зайняв своє місце. В авангарді, як вони й порішили. Їхній супротивник — світлоокий на ім’я Галлав — полюбляв залпи на далеку відстань. У минулому вони вже кілька разів стикалися з його людьми. Й один із цих випадків особливо закарбувався в Каладіновій душі та пам’яті.

Він завербувався в армію Амарама, сподіваючись захищати алетійські кордони — що ж, їх він і захищав. Від інших алеті. Менш впливових феодалів, котрі силкувалися відщипнути шматочки від Садеасових володінь. Час від часу Амарамові війська й самі намагалися захопити території інших великих князів: головнокомандувач пояснював, що колись ці землі належали Садеасу й були вкрадені багато років тому. З усіх світлооких Каладін довіряв лише Амараму. Та все ж йому здавалося, ніби вони чинять те саме, що й армії супротивників.

— Каладіне? — нетерпляче запитав Ґар.

— У тебе є дещо потрібне мені, — пояснив той. — Новобранець, якого прислали вчора. Ґалан каже, ніби його звати Ценн.

Ґар насупився:

— І ти пропонуєш мені грати в ці ігри зараз? Поговоримо після битви. Якщо парубійко вціліє, можливо, я й віддам його тобі.

Він розвернувся, збираючись піти. Його дружки зробили те саме.

Каладін випростався й узявся за списа. Від цього поруху Ґар раптом завмер на місці.

— Це не завдасть тобі особливого клопоту, — тихо мовив він. — Просто пришли хлопчину в мій загін. Візьми свої гроші. І не зчиняй галасу.

І він видобув капшука зі сферами.

— А якщо я не хочу продавати його? — запитав Ґар, відвертаючись.

— А ти й не продаєш. Просто переводиш до мене в загін.

Ґар кинув погляд на гаманець.

— А може, мені просто не подобається, як усі роблять те, чого хочеш ти. І плювати, наскільки вправний із тебе списник. Своїм загоном я сам командуватиму.

— Набити ціну не вийде, Ґаре, — сказав Каладін, кинувши капшука додолу. Усередині брязнули сфери. — Ми обоє знаємо, що від того хлопчини ти не матимеш жодного зиску. Він ненавчений, погано екіпірований і занизький, щоби стати корисним у строю. Пришли його до мене.

А тоді розвернувся й попрямував геть. За кілька секунд до нього долинув дзенькіт — то Ґар підібрав із землі свою винагороду.

— Купив не купив, а поторгуватися можна — га, Каладіне?

Той не зупинявся.

— Ну навіщо вони здалися тобі, ці новобранці? — гукнув Ґар йому вслід. — Твій загін наполовину складається з недомірків — які там із них бійці! Мені інколи спадає на думку: чи не сам ти шукаєш смерті!?

Та Каладін не звернув на те уваги. Він простував табором, відповідаючи на помахи тих, хто вітався. Часто зустрічні розступалися перед ним: вони або знали й поважали його, або просто чули про його репутацію. Наймолодший командир загону в усій армії, лише чотири роки як служить, а вже доріс до такої посади. Щоби темноокому досягти ще більшого, слід було перебратися на Розколоті рівнини.

Табір являв собою справжній бедлам: солдати носилися туди-сюди, закінчуючи останні приготування. Усе більше та більше рот займали свої місця, і Каладін побачив, як по інший бік поля, трохи західніше, на пасмі невисоких пагорбів так само шикується ворог.

Так званий ворог. Адже щоразу, коли доходило до справжніх прикордонних сутичок із веденами чи реші, цей «неприятель» ставав із військом Амарама в спільний стрій, і вони разом давали відсіч. Здавалося, ніби сама Охоронниця ночі потішається з них, граючи в якусь богопротивну азартну гру, через що інколи розставляє ті ж фігурки з одного боку дошки, а вже наступного дня — по різні.

Але це не списника розуму діло. Так йому говорили. До того ж неодноразово. І він вдовольнявся таким поясненням, оскільки вбачав свою місію в тому, щоби його загін ніс якомога менші втрати. А виграти битву — річ другорядна.

«Не можна захистити, вбиваючи…»

Він легко розшукав польовий шпиталь, ідучи на запах антисептика й диму невеличких багать. Вони нагадали йому про юність, яка тепер здавалася невимовно далекою. Чи й справді він коли-небудь мав намір зробитися хірургом? Що стало з його батьками? А як там Рошон?

Хоча який наразі в цьому сенс? Він якось дав їм знати про себе через Амарамових писарок: виклав недільний заробіток за коротеньку цидулку. Повідомив, що підвів їх і повертатися не планує. Відповіді не було.

Головним лікарем лазарету був Вен — високий чолов’яга з видовженим обличчям і носом-бульбою. Він саме стояв, наглядаючи за санітарами, котрі готували перев’язувальний матеріал. Колись Каладін знічев’я подумував про самопоранення, щоб долучитися до них: усі вони мали якийсь дефект, що робив їх непридатними для стройової служби. Але зрештою не зміг не таке піти. Самоскалічення здавалося боягузтвом. А крім того, хірургія залишилась у минулому. І, у певному сенсі, він більше не заслуговував на неї.

Командир спробував зняти з пояса ще одного капшука зі сферами, збираючись кинути його Вену. Але гаман чомусь застряг, немов не бажаючи полишати портупею. Каладін вилаявся, спіткнувшись, і сильніше смикнув за торбинку. Та раптом піддалася, і він знову заледве не впав. Пріч пурхнула біла, напівпрозора постать, безтурботно описуючи кола.

— А бодай цьому спренові буря, — пробурмотів командир. На цих скелястих рівнинах їх було хоч греблю гати.

І він рушив далі повз шпитальний намет, на ходу кинувши Вену капшук зі сферами. Дорідний лікар спритно впіймав його, і той умить зник у кишені широкого білого халата. Цей хабар гарантував Каладіновим людям першочергову допомогу на полі бою — якщо, звичайно, не трапиться поранених світлооких.

Час було ставати