Читати книгу - "Українське письменство"

Інші оповідання, як «Йордан», «Зрадник», «Після бою», розробляють ту саму тему: «війна і гуцульське село». Широкої картини в них нема, — все це невеличкі етюди, поодинокі епізоди кривавої епопеї.

В оповіданні «Йордан» російський солдат грабує і забиває бабу, на яку виказують її сільські вороги, забиває «під самі відорщі», тобто на «голодну кутю», так що бабі не довелося навіть свяченої води з Йордану діждати. І ніякого обурення не викликає уже ця смерть — звикли! — тільки самі епічно-спокійні розумування на тему: «Всім нам так буде!»

«— Тому, любки, пішло війні почерез другий рік!

— Говоріть своє: бабі царство, людям чорний гід, коби й нам борше!

— Не бійте-си, любки, аді Йордан воду розливає, недалекі гони й нам.

— Який Йордан бабі, такий буде й нам.

— Видко ділу, що так: віді з-за цеї війни усім нам буде бабин Йордан».

В оповіданні «Після бою» перед нами «герої тилу» і мародери, що живляться з трупу, як ворони, і вигортають кишені побитих у бої; в оповіданні «Туга» — жалощі жіночі за «Юрійком Золотим», що його (чи не назавжди?) одняла війна; в оповіданні «Зрадник» — постать селянина, що потрапляє під військовий суд за те, що його корова, перебігши дві лінії окопів — свою й ворожу — дала знати неприятелеві, де саме австрійські шанці, і т. д., і т. д.

Окремо стоїть оповідання «Писанки», якого дія відноситься уже до пізнішого часу. То війна «корчувала села, сльози озерами збирала, життя топила». А тепер прийшло нове горе — політичні утиски, новий режим, під яким особливо тяжко живеться національно свідомішим елементам села. Роман Мокан з верхів, голова читальні у Рогізні, попадає під суд. Його обвинувачують у тому, що на сільському вічі («на сході») він ніби дуже різко говорив проти «панів і паничів». Свідки Моканові під тиском суду й свідків обвинувачення, серед яких фігурує лісничий (велика персона!) плутають, збиваються, і Мокан дістає рік тюрми. Адвокат задоволений, що скінчилося так добре; селяни-свідки епічно потішають Романа: «Романку-братичку, ми в жмені тепер, їхнє право, а наш кримінар» (тюрма). Але Романові від того не легше.

«Коби я тоту катушю пересидів, то абих-видів, що хлопа ріжуть, як вепра, то не обізвуся, бігме, ні!.. Таким цапам треба України? Смоли їм у горло ще й обухом у голову! Ти сироти за нього жінку та й діти, а він з тебе кров хоче пити. То нарід? То гаддя сорокате!..»

Але от Роман і свідки проходять мимо в’язниці і коло воріт помічають дівчинку, дочку Івана Паладюка, що сидів колись над Прутцем і був убитий «за Україну». Дівчина принесла матері, що вже від року сидить в острозі, крашанки в кошелі, майстерно розписані, щоби «нені Великдень справити». Дівчинка мусить жити в місті, у наймах, — батькову хату спалено, — але поступатися своїм не хоче: вона просить «вуєчків» запалити «в ліщинах», у колишній садибі батьковій, велику ватру на спомин душі, «аби усі гори знали, що Паладюкова пам’ять сяє». Романові на душі яснішає: росте молоде завзяття, що заступить підупалу енергію старшого покоління. «Адіт таке воно мале та невидне, а стариню завстидала!..»

Різко відмінне від усіх переказаних — оповідання «Бо як дим підоймає ся…», присвячене «пам’яті дєді», — оповідання, що має виразно автобіографічний характер. Своїм тоном і викладом воно нагадує трохи дитячі оповідання Франкові, але зроблене далеко майстерніше й відзначається забарвленою гуцульськими виразами мовою, легкою й колоритною, а до того ще й повною відсутністю публіцистичних одбігів, які трохи таки псують Франкові його «Маленького Мирона».

Яким щасливим обставинам зобов’язаний Черемшина своєю гімназіальною й університетською наукою, ми знаємо від нього самого. «Мій батько, — пише він, — полюбили були дуже красне письменство, познайомившися в молодих літах в Путилові з письменником Юрієм Федьковичем, і для того дбали про те, щоби в хаті була бібліотека і щоб я мав що читати вже змалку», — очевидно, з тайною метою вивести сина в письменники, батько віддав свого Іванчика (справжнє наймення Черемшини — Іван Юрійович Семанюк) до школи і продавав на його «удержання» «по моргові землі». Гімназію майбутній письменник скінчив у Коломиї, а університет — у Відні.

Оповідання «Бо як дим підоймає ся…», очевидячки, доволі точно відтворює ті обставини, що в них відбувався вступ Черемшини до коломийської гімназії. Недурно сам автор називає це оповідання «особистим спомином».

Шість господарів з різних сіл, зустрівшися в Кутіх, змовляються везти своїх синів до Коломиї. Щоб не наражатися на опозицію вдома, вони рішають виїхать з дому нібито до лісу, звести докупи всіх своїх дітей, щоб їм у гурті не такі непривітні були шкільні мури, — і виводити їх у люди.

«Ще заки село пробудилося, дєдя заставили Іванчика поцілувати неню в руку та й на віз у сіно сідати.

— Таки везеш його ситити[98], — ломили собі руки неня.

Дєдя містили на возі зелену скриньку та й квапилися гей перед тучею.

Неня відкликали Іванчика до комори і шепотіли, що в гарчику на дні