Читати книгу - "Яр"

— Нам сказали, щоб ми привели вас, — обізвався той, що з ліхтариком.

— Кого? — поспитала пані Ганна.

— Та обох...

Вони підійшли, стали обабіч і помалу підштовхнули Максима та Ганну ліктями. Максим упізнав голос поліцая з ліхтариком і відштовхнув його лікоть, але той промовив:

— Коли ка-кажуть привести, то те-треба йти.

Це був заїкуватий Милитенко, друг, а може, і спільник Костюка. Максим неохоче пішов поряд. Ганна легенько притримувалася за Максимову руку і Максимові стало чомусь дуже боляче за неї. Він сам не давав собі звіту в тому, але це почуття тривало доти, поки їх привели під комендатуру.

Там панувало пожвавлення. У приміщення й звідти сновигали люди, грюкали в темному коридорі кованими чобітьми й зрідка перекидались уривчастими словами. Поліцаї, взявши за плече по одному, повели Максима й Ганну всередину. Коли відчинили якісь двері, Максим аж зажмурився. У кімнаті сяяла яскрава лампочка, припасована до автомобільного акумулятора. Вікна були щільно позавішувані сукняними солдатськими ковдрами. Кілька німецьких офіцерів старанно пакували якісь дерев'яні скриньки. З гурту підійшов лейтенант Газе. Подивившись на Максима, він сказав не вітаючись:

— Ви й дружину з собою берете?

 Максим одвернувся, бо світло порскало просто у вічі.

— Куди?

Німець повідомив:

— Тут завтра чи післязавтра будуть росіяни. Ви їдете разом з дружиною?

— Мені нема куди їхати.

— Я вас не про це питаю, пане... — лейтенант повагався, — пане Нетреба. Я тільки питаю: самі їдете чи й дружину хочете взяти?

Максим знову не відповів.

Лейтенант Газе обернувся назад і кивнув пальцем до свого перекладача, який досі пильно дивився на них здалеку.

— Накажіть поліцаям відвести цих людей до машини. Поліцаї знають, до якої.

Тлумач переклав наказ, і поліцаї повели Максима й Ганну на вулицю, тоді звернули в двір комендатури й пішли з ними до трьох критих брезентом «опелів»:

— Осюди.

Максим і Ганна влізли в кузов. Там уже було повно людей, а два німецькі солдати з автоматами сиділи коло заднього борту.

Невдовзі до цієї машини принесли й ті скрині, що їх допіру лаштували в кімнаті лейтенанта Газе. Мотори працювали на малих обертах. За годину підбіг фельдфебель і крикнув усім водіям:

— Виводь на вулицю!

«Опелі», мов прокинувшись, поволі викотилися з брами. Тоді десь попереду пролупала нова команда, загурчав мотоцикл, потім другий, третій, четвертий, обізвалися потужні мотори «опелів», і валка, судячи з гомону, досить довга, майже нескінченна, рушила лунким Київським шляхом на південь.

Валка їхала цілу ніч, їхала майже помацки, остерігаючись умикати фари. Я дивився назад. Метрів за сорок хитавсь такий самий «опель» із критим кузовом. Коли раптом спинялися, він під'їздив майже впритул до нас, і тоді звідти вискакували люди й похапцем ставали обличчями до кювету. Зрідка чути було німецьке чи українське слово, і знову машини бралися далі. Так минула ніч.

На світанні в'їхали до якогось села. «Опелі» та мотоцикли спочатку стирлувалися посеред майдану. Та за півгодини пролунало розпорядження не триматися купи, а поставити машини попід деревами. Фронт був зовсім близько й сюди могла навідатися російська авіація.

Коли заїхали до чийогось дворища, усі почали вилазити. Я теж ворухнувся, хотів був узятись рукою за борт, але німець рішуче покрутив головою:

— Не вилазьте!

Це був той самий білявий носатий солдат з великим шрамом навкіс усієї щоки. Я шукав у своєму запасі дошкульного слова, щоб кинути німцеві в обличчя, та Ганна потягла мене за рукав:

— Сядь, не має смислу.

Я сів. У кузові лишилися тільки ми вдвох та один солдат із автоматом. У цю мить підійшов Газе. Лейтенант був у прогумованому плащі й повляпуваних багном хромових чоботах, певно, сам їхав мотоциклом. Заглянувши до кузова, він галантно відкозиряв пані Ганні й привітався зі мною.

— Як нодорожувалось? Не дуже трясло? Нічого не зробиш, такі ваші дороги.

Папі Ганна нічого не відповіла лейтенантові, а я сказав:

— Це позбавлене глузду.

Лейтенант перепитав:

— Що саме?

Я кивнув бородою на шрамастого солдата.

— А-а! — удавано засміявся Газе. — Він поводився з вами нечемно?

Солдат розгублено заворушився, і Газе додав спокійним тоном:

— Нічого, то для вашої ж користи.

Я розумів, що має на оці лейтенант, і знову повторив те саме:

— Це позбавлене глузду.

Німецький офіцер уважно подивився на мене й хотів сказати ще щось, але я витяг із кишені свого «вальтера» й показав йому. Газе стояв так близько, що мені було видно, як зіниці його розширились од несподіванки.

Повагавшись мить, німець простяг руку:

— Дайте сюди.

Звично клацнувши, він випустив магазин собі на долоню. У магазині було чотири чи п'ять патронів. Тоді знову зашилив його назад у держачок, підкинув разів кілька на руці, подумав і віддав мені:

— Забирайте. Він ще вам згодиться. Це ж той самий?

У мене аж рука затремтіла від такого грубого натяку, але я перехопив насторожений Ганнин погляд і спроквола засунув пістолет у кишеню, нічого не відповівши лейтенантові.

— Шульц, — озвався Газе до солдата. — Ти