Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

На відкритому полі довкола дерева порізно стояло з десяток людей. Більшість із них були вбрані в червоні шати найманців, але я побачив трьох у світлішому одязі. Я здогадувався, що то важливі члени громади чи, може, найманці, які відійшли від справ, та не розривають зв’язку зі школою.

Вашет показала на дерево. Спершу я подумав, що вона привертає мою увагу до його руху. День, як вона вже сказала, був доволі вітряний, і гілля несамовито гамселило порожнє повітря. А тоді я помітив на стовбурі полиск металу. Придивившись уважніше, розгледів там меч, прив’язаний до стовбура дерева.

Згадалось, як Селеан танцювала поміж гострих листків, щоб ляснути по стовбуру. Ну звісно.

— Довкола підніжжя дерева є кілька речей, — промовила Вашет. — Твоє випробування таке: підійти, обрати одну й винести її.

— І це випробування? — запитав я. Прозвучало трохи різкіше, ніж я сподівався. — Чому ти мені не сказала?

— А чому ти не спитав? — сухо відказала вона, а тоді лагідно поклала руку мені на передпліччя й додала: — Я сказала б. Рано чи пізно. Але знала: якщо скажу тобі надто швидко, ти спробуєш це зробити й нашкодиш собі.

— Що ж, дякувати Богові, що ми відклали це на сьогодні, — промовив я, а тоді зітхнув. «Покірне вибачення». — Що станеться, якщо я пройду туди й мене поріже на шматки?

— Зазвичай поранення — це норма, — сказала Вашет і відтягнула комір своєї сорочки, показуючи пару знайомих шрамів на плечі, блідих і тонких. — Питання в тому, наскільки сильне, в якому місці та як ти поведешся, — вона повернула сорочку на місце. — Листя ріже неглибоко, але бережи обличчя й шию. Місця, в яких тягнуться судини й сухожилки, близькі до поверхні. Поранення на грудях чи передпліччі легко підлатати. А відтяте вухо — не так легко.

Я подивився на дерево, яке саме перехопило порив вітру й несамовито заметляло гіллям.

— Що заважає проповзти туди накарачках?

— Гордість, — мовила Вашет, придивившись до мого обличчя. — Ти хочеш бути відомим як людина, що повзла під час випробування?

Я кивнув. Для мене це було особливо великою проблемою. Я, як варвар, мусив доводити вдвічі більше.

Я ще раз поглянув на дерево. Від кінців невгамовних гілок до стовбура було тридцять футів. Я згадав шрами, які бачив на тілі Темпі, на обличчі Карсерет.

— Отже, це випробування на сміливість, — сказав я. — Випробування на гордість.

— Це випробування багато на що, — відповіла Вашет. — Чимало значить твоя поведінка. Можна затулити лице руками й помчати вперед. Як-не-як, найшвидший шлях — найпряміший. Але що це говорить про тебе? Ти бик, який пре наосліп? Ти тварина без витонченості чи грації? — вона похитала головою й насупилася. — Від свого учня я чекаю більшого.

Я примружив очі, намагаючись побачити, які ще речі зібрані довкола дерева.

— Напевно, питати, який вибір гідний, мені не можна.

— Гідних виборів багато, а негідних — набагато більше. У всіх усе по-різному. Багато про що говоритиме річ, яку ти принесеш. Багато про що говоритиме те, що ти зробиш із цією річчю опісля. Багато про що говоритиме твоє поводження, — вона знизала плечима. — Все це Шегін візьме до уваги, перш ніж вирішити, чи приймати тебе до школи.

— Якщо вирішувати має Шегін, то чому тут стільки інших людей?

Вашет вимучено всміхнулася, і я побачив у глибині її очей приховану тривогу.

— Шегін не уособлює всю школу, — вона показала на адемів, що стояли вдалині, довкола меч-дерева. — І тим паче не представляє весь шлях Латанти.

Я роззирнувся довкола й усвідомив, що нечисленні сорочки не червоного кольору довкола не світлі, а білі. То були голови інших шкіл. Вони прибули сюди, щоб подивитись, як варвар пройде випробування.

— Це звичне явище? — запитав я.

Вашет мотнула головою.

— Я могла б удати, що нічого не знаю. Проте підозрюю, що Карсерет усім розпатякала.

— Чи можуть вони скасувати рішення Шегін? — запитав я.

Вашет мотнула головою.

— Ні. Це її школа, її рішення. Ніхто не оскаржив би її права його ухвалювати, — вона змахнула рукою збоку. «Однак…»

— Чудово, — сказав я.

Вашет потягнулася й узяла мене обома руками за одну долоню, потиснула її, а тоді випустила.

Я пройшов до меч-дерева. Вітер на якусь мить ослаб, і густа крона з повислих гілок нагадала мені про дерево, на якому я зустрів Ктей. Спогад був не з утішних.

Я подивився на кружляння листя, намагаючись не думати про його гостроту. Про те, як воно врізатиметься в мою плоть. Як воно може пролетіти крізь тонку шкіру моїх рук і розітнути ніжні сухожилки під нею.

Від краю крони до безпечного стовбура явно було не більш як тридцять футів. У певному розумінні не надто далеко…

Я згадав, як Селеан нестримно гасала поміж листя. Згадав, як вона скакала й відмахувалася від гілок. Якщо вона може, то, безумовно, можу і я.

Однак, уже подумавши про це, я зрозумів, що це просто не так. Селеан бавилася тут усе життя. Була тоненька, мов гілочка, прудка, як цвіркун, і вдвічі менша за мене. Порівняно з нею я був незграбним ведмедем.

Із віддаленого боку дерева я побачив кількох адемських найманців. Також там перебували двоє білих сорочок — ті, які більше лякали. Я відчував на собі їхні погляди й дивним чином зрадів.

На самоті легко боятися. Легко зосередитися на тому, що може ховатися в пітьмі у кінці сходів, які ведуть до льоху. Легко зациклитися на чомусь неконструктивному, приміром, на тому, яке це безумство — ввійти в шалену круговерть ножів. На самоті легко спітніти, запанікувати, розклеїтися…

Проте я був не сам. І стежили за мною не лише Вашет і Шегін. Там були десяток найманців і голови інших шкіл на додачу. Я мав глядачів. Був на сцені. А я ніде не почуваюся так комфортно, як на сцені.

Я зачекав зовсім поряд із кінцями найдовших гілок, намагаючись уловити паузу в їхньому русі. Я сподівався, що їхнє безладне кружляння всього на мить зупиниться й відкриє шлях, яким можна буде проскочити, відбиваючи будь-які листки, що опиняться надто близько. Я міг відбити їх від обличчя «віяловою водою».

Я стояв біля краю крони й дивився, чекаючи на паузу, стараючись вирахувати закономірність наперед. Рух дерева заспокоював мене, як і безліч разів до цього. Він був прекрасний, завжди по колу чи по дузі.

Спостерігаючи та злегка зачарувавшись рухом дерева, я відчув, як мій розум легко поринув у чисту порожнечу «кружляння листка». Я усвідомив, що насправді дерево рухається аж ніяк не безладно. Насправді воно утворює візерунок із нескінченних мінливих візерунків.

А тоді я з відкритим і порожнім розумом уздрів, як вітер переді мною розійшовся. Неначе іній утворився на чистій віконній шибці. Ось переді мною нічого нема, а за мить я побачив ім’я вітру так само чітко, як свої п’ять пальців.

Я швидко роззирнувся довкола, чудуючись йому. Відчув його обриси в себе на