Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Й упав на дно прірви. В очах потемніло.

***

Хвиля болю.

Вона омила його, наче рідина, але всередину не проникла: шкіра завадила.

— ЩО ТИ НАКОЇВ?

Цей далекий голос пролунав, мовби гуркіт грому.

Юнак, охнувши, розплющив очі — і біль увібрався всередину. Йому зненацька заболіло все тіло.

Він лежав навзнак, витріщаючись на смужку світла вгорі. Сил? Ні… то було сонячне світло з розщелини високо над головою. Так далеко в глибині Розколотих рівнин провалля були сотні футів завглибшки.

Каладін застогнав і звівся в положення сидячи. Та смужка світла здавалася невимовно далекою. Темрява таки поглинула його, і ближня частина провалля була повна похмурості й мороку. Капітан узявся рукою за голову.

«Аж ген наприкінці я таки всотав Буресвітла, й завдяки цьому вцілів, — подумав він. — Але який страшний зойк!» Той так і переслідував його, лунаючи в свідомості. Це було надто схоже на той крик, що його Каладін почув на арені, коли перехопив Релісового Сколкозбройця.

«Перевір, чи тебе не поранено», — шепнув із глибин пам’яті батьків голос. Від складного перелому або рани організм може зазнати больового шоку й не зауважити отриманих ушкоджень. Каладін обмацував кінцівки, шукаючи переломів, але сфер із капшука не виймав — не хотів освітлювати морок і, бува, дивитися на мертвих, що могли лежати довкола.

Невже й Далінар поміж них? Адолін мчав до батька, та чи встиг він добігти, доки настил іще стояв? На ньому була Збруя, а наприкінці той підстрибнув…

Обмацавши ноги, Каладін перевірив ребра. Гематом і саден не бракувало, але все було ціле — ні переломів, ні розривів тканин. Перш ніж вичахнути, всотане під кінець Буресвітло захистило його й, мабуть, навіть зцілило. Він зрештою таки сягнув до капшука й витяг сфери, але виявив, що всі вони потьмяніли. Пошукав у кишенях — і раптом застиг, зачувши, як недалеко від нього щось шкрябнуло.

Каладін схопився на ноги й роззирнувся, жалкуючи, що беззбройний. На дні провалля стало світліше. Якесь рівне сяйво висвітило схожі на віяла рюшоцвіти, ліани, що звисали зі стінок, а на дні — латки моху та хмиз. Чийсь голос? На стінці попереду заворушилися тіні, й Каладіна на мить ошелешило відчуття нереальності всієї цієї картини.

Аж раптом із-за рогу хтось вибрів — у шовковій сукні та з пакунком на плечі. Шаллан Давар.

Забачивши його, дівчина заверещала й, кинувши додолу свою ношу, сахнулася, опускаючи руки. Навіть сферу зронила.

Вправляючи ліктьового суглоба, Каладін наблизився й вийшов на світло.

— Не бійтеся, — сказав він. — Це я.

— Прародителю бур! — охнула Шаллан і, квапливо піднявши зронену сферу, ступила вперед і направила світло на нього. — Це… ти, мостонавіднику? Як?..

— Сам не знаю, — збрехав Каладін, дивлячись угору. — Я серйозно розтягнув шийні м’язи, а лікоть болить так, що просто грім і блискавка! А як ми тут опинилися?

— Хтось перемкнув аварійний важіль.

— Аварійний важіль?

— За його допомогою настил перекидають у провалля.

— І що за буреклятий дурень таке винайшов? — промовив Каладін, нишком вишукуючи по кишенях інші сфери й потай їх перевіряючи.

Вичахлі. От буря забирай! Він що, зужив їх геть усі?

— Це як поглянути, — заперечила дівчина. — А що, як твої люди відступили за міст, а ворог рине настилом їм навздогін? На аварійному важелі зазвичай стоїть блокіратор, який запобігає випадковому спрацьовуванню, але за потреби його можна швидко деактивувати.

Каладін щось фиркнув, а Шаллан, присвічуючи собі сферою, пройшла повз нього туди, де об дно прірви розбилися дві половинки настилу, — саме там мали лежати тіла.

Він глянув у той бік — не міг не глянути. Далінарового трупа не було, але там купами валялися понівечені рештки офіцерів і кількох світлооких пані, які саме перетинали моста. Після падіння з двохсотфутової5, як не більше, висоти вцілілих не залишалося.

Крім Шаллан. Каладін не пригадував, щоб підхопив її, коли падав, — але він узагалі погано пам’ятав своє падіння. За винятком крику Сил. Того крику…

Що ж, він, певне, примудрився інстинктивно підхопити Шаллан і, зарядивши її Буресвітлом, уповільнив падіння. Дівчина була розпатлана й скуйовджена, її блакитна сукня подерлася — але інших ушкоджень було непомітно.

— Я отямилася тут, у темряві. Ми впали сюди вже давненько, — сказала Шаллан.

— Звідки ви знаєте?

— Нагорі посутеніло, — пояснила вона. — От-от стемніє. Отямившись, я почула відлуння криків. То були звуки битви. А з-за рогу блимнуло якесь світло. Там виявився мертвий солдат, чий гаманець розірвався. — Дівчина помітно затремтіла. — Але він загинув іще до падіння.

— Його вбили паршенді, — пояснив капітан. — Одразу перед тим, як міст упав, я чув, як заспівали сурми авангарду. На нас напали.

От Геєна! Це, ймовірно, означало, що Далінар відступив — якщо, звісно, вижив. Адже тут не було за що битися.

— Дайте мені одну з ваших сфер, — попросив Каладін.

І, взявши в неї «ліхтарика», заходився оглядати тіла — на позір перевіряючи пульс, але насправді шукаючи сфер або якогось спорядження.

— Гадаєш, поміж них можуть бути живі? — спитала Шаллан, і в могильній тиші провалля її голос пролунав якось кволо.

— Ну, ми ж таки вціліли.

— І як ти це пояснюєш? — спитала дівчина, дивлячись на розколину далеко-далеко вгорі.

— Перед самим падінням я побачив спренів вітру, — відказав Каладін. — А ще мені доводилося чути, наче, за народними переказами, вони захищають тих, хто падає. Певне, вся річ у цьому…

Капітан знову взявся до обшуку трупів.

Шаллан принишкла, але зрештою промовила:

— Так, це звучить логічно.

Начебто повірила. От і добре. Аби не почала дошукуватись, що розповідають у переказах про «Каладіна Буреблагословенного».

Живих більше не було, але він твердо з’ясував: ні Далінар, ні Адолін поміж тих трупів не лежали.

«Ну й дурень я, коли не зауважив, що на князя насувається замах», — дорікнув собі подумки охоронець. Кілька днів тому, на бенкеті, Садеас щосили намагався підірвати позиції Далінара, оприлюднивши його візії. Класичний хід: перш ніж убити ворога, дискредитуй його, щоб, бува, не перетворити на мученика.

Цінного на трупах було мало: жменя сфер, якесь приладдя для письма (його Шаллан ласо схопила й заховала в портфель) — але жодної мапи. Каладін не надто чітко уявляв їхнє місцеперебування. А тут іще й ніч насувалася…

— Що нам робити? — тихенько спитала Шаллан, вдивляючись у довколишнє царство мороку з його раптовими тінями, м’якими порухами рюшів, ліанами і схожими на поліпи «стакато», чиї висунуті вусики погойдувалися в повітрі.

Каладін згадав, як попервах у проваллях йому завжди було надто зелено, надто вогко й надто незвично. З-під моху неподалік, немовби стежачи за ними, прозирали два черепи. З далекої калюжі долинув сплеск, і Шаллан несамовито крутнулася. Хоча провалля стали для Каладіна домівкою, навіть він не міг заперечувати, що вряди-годи вони справді діяли на нерви.

— Тут не так небезпечно, як здається, — зауважив капітан. — За часів моєї служби в армії Садеаса я днями мародерствував у прірвах, оббираючи полеглих. Просто