Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Ще раз до вченого звернулися. До того, який забалакавши тітку Фросю своєю наукою, задурно в неї купує картоплю. А він:

— Не інакше, як один динозавр, коли його родаки мільйоноліття тому вимирали, якимось робом уцілів і до вас приперся. Ви його мать і випужали із Змієвої могили, тож самі й винуваті…

Ще подумав учений чоловік, ще згадав про свою науку:

— Існує, — каже, — версія про те, що на Землі періодично відбувається викривлення простору і часу. Тож у таких місцях, як у вашій Змієвій могилі тоді виникають чорні діри… Ще одна версія існує: час од часу відбувається взаємопроникнення паралельних світів і тоді в такій аномальній зоні (аномалія, пояснив простим семихатківцям, це відхилення від норми, від загальної закономірності, ненормальність), тож у такій, — каже, — аномальній зоні, у якій опинилася Змієва могила біля вашого села і відбулося взаємопроникнення паралельних світів, тож мешканці Землі-2 (… о, а де ця ще взялася?) з’явилися на Землі-1. Що і сталося біля Змієвої могили. Але, звісно, така гіпотеза ще не підтверджена ніякими емпіричними матеріалами.

— Що порадити? А ось що — майте на увазі за так вам пораду даю, хоч інший би за консультацію здер би з вас мішок картоплі. Так ось. Хай спить динозавр у клуні діда Тодося, а як протре баньки то беріть у руки все замашне дрюччя— ломаччя і гуртом його в ту діромаху у Змієвій могилі назад заженість. А взагалі, остерігайтеся її, аномальної зони, не інакше, як там паралельні світи зустрічаються і тоді мешканці інших світів з’являються у нашому світі…

І далі своєю наукою і геть нашим дядькам баки замакітрив та так, що вони, повернувшись додому, довго не могли до тями прийти та второпати що й до чого…

Легко радити. Ломаччя замашного, правда, в Семихатках скільки завгодно, але як ту твар назад у Змієву могилу загнати, того ніхто з дядьків не знав, хоч серед них деякі мали світлі та мудрі голови.

Думали-гадали семихатківці, покіль динозавр з аномальної — чи якої там? — зони давав хропака в клуні діда Тодося. Все вони спізнали за життя — навіть колись гуртом комунізм будували і погрожували його збудувати, — ось тільки з динозаврами їм ще не доводилося мати, справу, тож як з халепи викрутитися не відали.

Добре, що той жахливий та страшенний спить собі та й спить у клуні діда Тодося — там сухо, тепло, затишно. Чого йому й не хропіти. Розлігся, як у себе вдома, у юрському періоді. Чи й ще краще. То дід Тодось собі місця не знаходить, боїться за клуню, а динозаврові що — день спить, ніч спить, ще день хропака дає. Мабуть не виспався в своєму юрському періоді мезозойської ери — так вона ж тривала 170 мільйонів років — було коли виспатися!

А діди все думають і думають — що з тим монстром робити? Покіль він спить з ним ще можна якось боротися, а як устане то вже ладу йому не даси. То як би так зробити, щоби вік не проснувся? Принаймні, в цьому світі.

Думали, думали світлі та мудрі голови і нарешті придумали: треба його, покіль він не проснувся, той… вгепати. Ось тільки добровольців, які б до сонного динозавра підкралися та довбнею його по башці обамбурили, не знайшлося в Семихатках. Та й де такого дрюка, таку довбню важенну найти, аби того динозавра до його динозаврячих праотців відправити? Тут не інакше, як Кирило Кожум’яка, який колись Змія Горинича вгепав, потрібний. Але де того Кожум’яку в Семихатках знайдеш? Та й перевелися тепер Кожум’яки, ніц більше богатирів на Русі. Хоча б таких, які були в часи князювання Володимира Великого. І все ж семихатківці— виявляється, і серед них були винахідливі, звані народними умільцями, — надумали підкрастися до клуні, вивалені двері дровиняччям загородити і за сірники взятися…

— Ей, ей, що ви надумали, їдрі т— твою! — переполошився дід Тодось. — Клуні жалко, вона ж у мене в обійсті чи не піввіку стоїть.

— А людей тобі, діду, не жалко? — питають односельці. — Тих, що їх, як проснеться та чортяка, та на той світ відправить? Чи то пак, у свій шлунок, з якого є лише один… гм-гм… вихід. Не жалко? Тобі клуня дорожча?

Жалко стало дідові Тодосю і людей, яких проснувшись, може пожерти той монстр, що хропе у клуні, тож повагавшись, старий рукою махнув. Робіть, мовляв, люди добрі, як вам лучче! Хата не ворог — підпалиш, згорить. Так і моя клуня.

От люди добрі перехрестившись й підпалили клуню з трьох боків, добряче висохла за піввіку, вона спалахнула як порохова скіпка. Жарке огнище шугнуло чи не до хмар. А тут ще й вітер налетів, як мотонув полум’я, так на додачу до клуні ще й три ближні хати згоріли — у Біликів, Петринчуків і в Павлюків. Вони й пред’явили претензії діду Тодосю — від твоєї клуні згоріло, компенсовуй нам витрати. То діда Тодося крім жалю за клунею, ледь грець не схопив.

Але ж і клятий динозавр той, що страшний та жахний, разом з клунею та трьома хатами