Читати книгу - "Домбі і син"

— Якщо взагалі карати тебе за чужу провину — це поблажливо й чемно, Джоне, — м’яко відповіла вона, — то я згідна.

— Всі ми йому, як погане знамення, — мовив Джон Турбот. — Він має всі підстави морщитись на саму згадку про нас і вважати, що у нас нечиста проклята кров. Я й сам би так думав, коли б не ти, Гаррієт.

— Не говори так, брате. Коли ти, як кажеш, маєш особливі підстави — але це ти так вважаєш, не я! — любити мене, звільни мене від потреби слухати такі дикі, безглузді слова.

Він затулив обличчя руками, та коли вона підійшла, дозволив їй узяти одну руку в свої.

— По стількох роках служби, ця відставка, я знаю, дуже прикра річ, — сказала сестра, — а причина її — страшна для нас обох. Та жити треба, тож мусимо шукати заробітку. Що ж! Лякатися цього нічого. Не журитися — пишатися треба, що ми боремось, Джоне, і боремося разом.

Усміх бринів у неї на вустах, коли вона цілувала його в щоку, примовляючи, щоб не падав духом.

— Ох, сестро дорогенька! Прив’язала себе, з великодушності своєї, до пропащого чоловіка! Який ні доброго імені не має, ні друга єдиного, ще й твоїх друзів від тебе віднадив!

— Джоне, — рука її миттю лягла на його вуста, — перестань! Ради мене. Ради нашої багаторічної дружби!

Він мовчав.

— А тепер дозволь мені сказати, — тихенько підсіла до нього, — що я, як і ти, давно вже чекала цього. І коли я думала над цим, і боялася, що до цього прийде, і готувалася, як могла, до цього, отоді я й вирішила — коли воно станеться, відкрию тобі один секрет: у нас є друг.

— Ну, і як звати цього нашого друга, Гаррієт? — з журливою посмішкою відгукнувся брат.

— Щиро кажучи, не знаю, але колись-то він так серйозно, переконано запевняв мене в своїх приязних почуттях і в бажанні допомогти нам, що я йому й досі вірю.

— Гаррієт! — вигукнув здивований брат. — А де ж він живе, той друг?

— Я й цього не знаю, — відповіла вона. — Зате він знає нас обох і наше минуле, все наше не бозна-яке минуле, Джоне. Тому-то я, з його ж поради, і втаїла від тебе, що він тут був, — боялась, що це знайомство буде тобі неприємне.

— Тут! Він був тут, Гаррієт?

— Тут, у цій кімнаті! Один раз.

— Що ж то за один?

— Немолодий уже. «Вже сивий — як він сам сказав — і дедалі сивіший». Але великодушний чоловік, і щирий та добрий, — я певна.

— І ти його тільки раз бачила, Гаррієт?

— В цій кімнаті тільки раз, — одповіла сестра, і щоки її торкнув легесенький, перелітний рум’янець, — але бувши тут, він попросив дозволу бачити мене раз на тиждень мимохідь, аби пересвідчитися, що все гаразд, і що нам нічого не потрібно від нього. Бо я йому сказала, коли він пропонував свої послуги, — заради чого й прийшов був, що нам нічого не потрібно.

— І раз на тиждень…

— Раз на тиждень, відтоді — і завжди того самого дня й о тій самій порі — він тут проходить; завжди пішки, і завжди в одному напрямі — до Лондона; і ніколи не спиняється, тільки що кланяється, й весело помахує рукою, як добрий, зичливий опікун. Обіцяв, що так робитиме, — тоді, як пропонував оці дивні побачення, — і виконував свою обіцянку, ще й так чесно та мило, що навіть коли я, на самому початку, й непокоїлася трохи (хоч не можу сказати, що справді непокоїлася, Джоне, — він здавався таким відкритим і щирим!), то все це дуже скоро минуло, і я навіть раділа, коли надходив той його день. Останнього понеділка — першого після тої страшної події — він не з’явився, і я ще подумала була, чи не пов’язана якось його відсутність з тим, що сталося.

— Як саме? — спитав брат.

— Не знаю, як. Я лише подумала про такий збіг обставин, а пояснень не шукала. Я певна, що він ще прийде. А коли прийде, то дозволь, любий Джоне, сказати йому, що я призналася тобі нарешті, і познайомити вас між собою. Він, безперечно, допоможе нам улаштуватися наново. Він хоче стати нам у пригоді, і я пообіцяла, що коли б ми шукали друга, я згадаю за нього. Тоді він відкриє своє ім’я.

— Гаррієт, — мовив брат, що уважно слухав її розповідь, — опиши мені цього джентльмена. Мушу ж я знати того, хто так добре мене знає.

Сестра, якомога докладніш, описала і риси обличчя, і постать, і одяг свого гостя, але Джон Турбот — чи то тому, що таки не був знайомий з оригіналом, чи то через якісь неточності в описі, а може, через власну неуважливість, бо слухаючи її, походжав, замислений, по кімнаті, — не міг упізнати змальованого перед ним портрета.

Проте вони домовились, що він обов’язково побачить оригінал, як тільки той з’явиться. Уклавши цю угоду, сестра заходилась господарювати, а сивоволосий брат, колишній Турбот-молодший з фірми містера Домбі, присвятив свій перший день незвичної для нього свободи роботі в садку.

Пізно ввечері, коли брат читав уголос, а сестра сиділа над шитвом, хтось постукав у двері. В атмосфері невиразної тривоги й страху, що опосіли їх після втечі брата, цей стукіт, такий нечастий тут, прозвучав майже загрозливо. Брат пішов одчиняти, а сестра сиділа, боязно прислухаючись. Хтось заговорив до нього, він одповів, — схоже, був здивований; ще кілька слів — і до кімнати вступило двоє.

— Гаррієт, — неголосно сказав брат, присвічуючи пізньому гостеві, — це містер Морфін: джентльмен, що у Домбі віддавна, разом з Джеймсом.

Гаррієт одсахнулася, немов побачила мару. В отворі дверей стояв їхній невідомий друг, —