Читати книгу - "Домбі і син"

— Джоне! — ледве видихнула вона. — Це той самий джентльмен, про якого я тобі говорила!

— Цей джентльмен, міс Гаррієт, — мовив гість, ввіходячи — бо пристав був на порозі, — дуже радий чути це від вас. Ідучи сюди, він цілу дорогу думав та гадав, як би пояснити свою появу, і так нічого й не придумав. Я не зовсім чужий тут, містере Джоне. Ви були страшенно здивовані, вздрівши мене у себе під дверима, і, бачу, тепер дивуєтеся ще більше. Ну, що ж, за даних умов це цілком зрозуміло. Не були б ми рабами звички, то й дивувалися б удвічі рідше.

Кажучи це, він привітав Гаррієт з тим милим виявом сердечності, навпіл із пошаною, який так добре був їй упам’ятку, і сів поруч неї, знявши рукавички та кинувши їх у капелюх, що поклав був на стіл.

— Хоча нічого дивного в тому, — сказав він, — що мені захотілося познайомитися з вашою сестрою, містере Джоне, і що я в отакий спосіб здійснив своє бажання, немає. Як нема чого дивуватися й регулярності моїх візитів, відколи ми познайомились (про що вам, напевне, вже розповіли). Вони хутко переросли в звичку, а ми ж і є раби звички… раби звички!

Вклавши руки в кишені й відкинувшись на спинку крісла, він дивився на брата з сестрою, начеб йому було цікаво бачити разом їх обох, і проводив далі, якимсь роздратовано-задумливим тоном:

— Це та сама звичка, що в одних із нас — тих, хто вартий чогось кращого, — плекає чисто люциферову гординю і впертість, в других — підлість, а в більшості — байдужість, що з дня на день, залежно від того, з якої глини хто зліплений, робить нас дедалі твердішими — як статуї, і, як статуї, нечулими до нових вражень і поглядів. Доказом цьому… доказом цьому можу служити я сам, Джоне. Багато років — скільки, уточнювати зайве, — вносячи свою невеличку, строго визначену частку в керівництво фірмою Домбі, я бачив, як ваш брат (який виявився мерзотником! Ваша сестра дарує мені цю вимушену згадку), що не день, то поширював там свій вплив, доки не прибрав до рук і хазяїна, і всі його справи; бачив, як ви гаруєте щодня за своєю конторкою в темнім кутку, і був цілком задоволений, не маючи іншого клопоту поза колом своїх обов’язків, дозволяючи, без зайвих запитань, щоб усе круг мене крутилося собі день у день, як машина, своєю звичкою, що стала й моєю теж. Я звик до цього всього, і вважав, що все так і має бути, що все гаразд. Незмінно я мав свої вечори по середах, наш квартет збирався регулярно, віолончель моя звучала добре, і в моєму світі все йшло як слід, — принаймні без особливих змін, а коли й траплялося щось більше чи менше, то це мене не обходило.

— Можу поручитися, що весь цей час нікого у фірмі не любили й не шанували так, як вас, сер, — озвався Джон Турбот.

— Ха! За те, що добродушний і поступливий? — відказав той. — Теж звичка. Зручна для хазяїна, зручна для його управителя, а найзручніша для мене. Я робив усе те, що мені належало робити, не запобігаючи перед ними обома, і був радий, що на своїй посаді можу без цього обійтися. Так ішло б… Так ішло б собі й досі, коли б не те, що в кабінеті у мене затонкі стіни, можете потвердити своїй сестрі що він відокремлений лише перегородкою від кімнати управителя.

— Так, це суміжні кімнати, колись, певно, була одна, яку розділили надвоє, як містер Морфін каже, — мовив брат і знов перевів погляд на нього, чекаючи продовження.

— Я свистів, виспівував — цілу бетховенську мі-мінорну сонату виконав, даючи йому взнаки, що до мене все чути, — сказав містер Морфін, — та він не звертав на те уваги. Звичайно, мені не часто доводилося чути якісь приватні розмови. Та коли таке й траплялося, я, щоб не слухати, виходив геть. Я вийшов був і під час бесіди двох братів, Джоне, в якій спочатку брав участь і молодий Гей. Але до того, як вийти, все ж таки дещо почув. Ви, мабуть, пам’ятаєте її настільки, щоб сказати вашій сестрі, про що йшла мова?

— Про наше минуле, Гаррієт, — тихо мовив її брат, — і про становище, його і моє, у фірмі.

— Суть тої бесіди не була новою для мене, але постала в новому світлі. І похитнула мене в моїй звичці — властивій дев’яноста відсоткам людей — думати, що довкола мене все гаразд тільки тому, що я до цього «всього» звик, — сказав гість. — Я мимоволі став пригадувати історію тих двох братів й замислився над нею. Здається, чи не вперше в житті замислився, і ось над чим: а як усі ті речі, такі для нас зараз природні й цілком звичайні — як виглядатимуть вони, коли подивитися на них з нової, відстороненої точки зору, до якої всі ми, швидше чи пізніше, мусимо прийти? Після цього випадку я став, можна сказати, вже не таким добродушним та поступливо-вдоволеним, як був.

Якусь хвилину він сидів мовчки, барабанячи пальцями по столі, а тоді спохопився і хутко попровадив далі, немов хотів якнайскорше висповідатись:

— Я ще не вирішив для себе, що маю робити і чи взагалі можу щось зробити, коли відбулася ще одна розмова між братами, де було згадано про їхню, сестру. Цього разу, слухаючи все те, що долітало до моїх вух, я не відчував ніяких гризот сумління. Вважав, що все те — моє по праву. Потім подався сюди — подивитись на ту сестру. Перший раз спинився коло хвіртки — з тою приключкою, буцім мене цікавить один ваш бідний сусіда; та збився з цієї ролі, і міс Гаррієт, здається, не відчула до мене довір’я. Вдруге я попросив дозволу зайти, зайшов і сказав усе, що хотів сказати. Сестра ваша тоді вказала мені причини, яких я не зважився спростовувати, чому вона мусить відмовитись від моєї допомоги; однак зв’язок між нами було налагоджено, і він не уривався до останніх днів, — коли-то важливі справи, що обсіли мене