Читати книгу - "Домбі і син"

— А я ж вас кожного дня бачив, сер, — мовив Джон Турбот, — й навіть не підозрював!.. Коли б Гаррієт хоч ваше ім’я могла вгадати…

— Сказати вам правду, Джоне, — перебив його гість, — я замовчував його з двох причин. Хтозна, чи першу з них можна вважати достатньою саму по собі, але хвалитися добрими намірами — це не діло, тож я вирішив у жодному разі не відкривати свого імені доти, доки не спроможуся зробити вам ту чи іншу реальну послугу. Друга причина — це те, що я завжди мав надію на такий поворот справ, який привернув би вашого брата до вас обох, а тому відчував, що коли б він, з його підозріливою, настороженою натурою, виявив нашу з вами приховану приязнь, то це могло б спричинитися до нового й фатального розриву. Я твердо вирішив — ризикуючи потрапити в його неласку, що, зрештою, мене не хвилювало, — при нагоді звернутися з клопотанням за вас до нашого голови; та що ж, коли через усі оті похорони, залицяння, весілля й домашні незгоди нам довгий-довгий час був за голову один лише брат ваш. Краще б ми, — тут голос його упав, — взагалі були безголовим трупом.

Наче усвідомлюючи, що останні слова вихопилися йому проти волі, він простяг одну руку сестрі, а другу братові й провадив далі:

— Я сказав усе, що хотів, і навіть більше. Хоч не все словами перекажеш, як, сподіваюся, ви й самі розумієте. Прийшов час, — за вельми нещасливих обставин, правда, — коли, Джоне, я можу стати вам у пригоді, не втручаючись у ту самопокуту, яка тривала стільки років і від якої, хоч не з власної волі нарешті звільнилися сьогодні. Вже пізно, і більше я нічого говорити не буду. Скарб, який маєте тут, ви берегтимете і без моїх порад чи нагадувань.

З цими словами він підвівся, щоб іти.

— Але першим вийдете ви, Джоне, — весело мовив він, — зі свічкою і без слів, що хочете сказати, — байдуже, які вони будуть. — Серце Джона Турбота було вщерть повне, і він, якби міг, радо вилив би його у цілу промову. — А мені дозвольте перекинутися словом з вашою сестрою. Ми вже колись говорили з нею віч-на-віч, і в цій-таки кімнаті. Правда, тепер, за вашої тут присутності, це виглядає більш природно.

Провівши очима Джона, він невимушено повернувся до Гаррієт і, стишивши голос, якось одразу споважнівши, сказав:

— Ви хочете спитати мене про людину, яка, на нещастя, доводиться вам братом.

— Я боюся питати, — відповіла Гаррієт.

— Ви кілька разів кинули на мене такий значущий погляд, що я, здається, можу передректи ваше запитання. Чи він не взяв грошей? Так?

— Так.

— Ні, не взяв.

— Дяка богові! — озвалася Гаррієт. — За Джона дяка.

— Те, що він багато в чому надуживав довір’я до нього, — сказав містер Морфін, — те, що провадив оборудки і спекуляції більше на користь собі, аніж фірмі, яку представляв; те, що він втягував фірму в авантюри, які часто приносили їй величезні збитки; те, що він завжди підігрував марнослав’ю та честолюбству хазяїна, коли його обов’язком було стримувати їх та показувати при змозі, до чого те чи інше може призвести, — все це, напевне, не здивує вас. Розпочато грандіозні операції, що мали б роздути репутацію фірми як необмеженої в коштах і незрівнянної з іншими торговельними домами, так що коли справи хоч трохи похитнуться, — а це вельми можливо, — буде руїна. В плетиві операцій, які фірма провадить по всіх кутках світу — в тому лабіринті, ключ від якого тримав тільки він, — він мав змогу (і, по-моєму, використовував її) маніпулювати різними, фактичними даними та видавати за факти різні прикидки та передбачення. Але зрештою… чи розумієте ви, мене, міс Гаррієт?

— Чудово розумію, — відповіла вона, не зводячи з нього переляканих, очей. — Прошу, кажіть все найгірше одразу.

— Зрештою, він, здається, немало постарався, аби відбити всі ті численні й розмаїті дані в секретних книгах таким чином, що досить лиш глянути, і видно усю картину. Так, ніби він хотів за одним махом- показати хазяїнові, до чого довело його ж фірму служіння тій пристрасті, якою той одержимий! А що брат ваш сам постійно прислужував тій пристрасті, лестячи їй, розбещуючи її — це річ безсумнівна. Ось у чім головна його провина перед фірмою.

— Ще одне слово перед вашим відходом, шановний, — сказала Гаррієт. — Усе це нічим не загрожує?

— Кому загрожує? — з ноткою вагання перепитав він.

— Честі фірми?

Якусь мить містер Морфін мовчки вдивлявся в її обличчя.

— Чую, що можу відповісти вам щиро і з повною довірою, — озвався він нарешті.

— О, так, можете! Цілком!

— Я певен цього. Чи не загрожує це честі фірми? Ні, не загрожує. Можуть виникнути деякі — більші чи менші — ускладнення, але загрози нема, хіба що… так, хіба що глава цієї фірми, не здатний змиритися з думкою про звуження її інтересів і рішуче неспроможний збагнути, що вона потрапила — чи може потрапити — зовсім не в те становище, в якому він завжди собі її уявляв, змусить її працювати над силу. Отоді наступить крах.

— Але нема підстав боятися цього? — сказала Гаррієт.

— Хай між нами не буде недомовленостей, — відповів він, стискаючи її руку. — До містера Домбі неможливо відступитися зараз — він набундючений, нерозважливий, різкий, нестримний. Але той стан крайнього роздратування і перезбудження, в якому він зараз, — цей стан може минути. Ну, тепер… Ну, тепер ви знаєте все — і найгірше, і найкраще. На сьогодні — годі, і на добраніч!

Він поцілував її в руку і, виходячи за двері, де чекав її брат, жартома відсторонив його, коли той налагодився щось сказати — мовляв, скаже, якщо захоче, іншим разом, бо ж вони ще побачаться невдовзі, та й не один раз, а тепер нема на те часу, — і швидко пішов геть, немов боявся почути бодай одне слово подяки.

Брат і сестра просиділи, розмовляючи біля каміна, майже цілісіньку ніч. Їм не хотілося спати, бо перед ними відкрився