Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Що конкретно мене будить, важко сказати — чи то гамір, що лунає з двору, чи то ранкові сонячні промені, що заливають кімнату, чи то погляд.

Я більше схиляюся, що погляд. Сонце світить у мої вікна щоранку, і працівники теж приходять на роботу щодня. Крім вихідних. А ось такий погляд я бачу вперше.

Глянцевий Громов, який висить на стіні, дивиться зовсім інакше. Щоб зловити його погляд, треба спеціально стати навпроти постера. А зараз на мене дивиться справжній, живий Марк, і від цього погляду на тілі дибки встають тонкі волоски.

Він не просто дивиться, він роздивляється. Підпирає голову рукою і навіть не кліпає. Я вже кілька разів встигла моргнути, бо одразу не збагнула, чому мені так незвично лежати. І що за кошмарний сон мені вчора наснився. А потім згадала, що це був не сон.

Деякий час ми мовчки дивимося одне на одного. Марк зацікавлено, я в заціпенінні. Тому що я лежу, притулившись головою до його плеча, а мої руки обіймають його широкий торс.

Дуже цікавить, коли я встигла прийняти таку позу — загалом зручну, але в моєму випадку абсолютно неприпустиму. Неприпустиму з тієї причини, що я ще й закинула на Марка свою ногу.

Тепер моя нога лежить на його нозі. Ясна річ, що здоровій, якби я завалилася на хвору, він би не лежав так терпляче. І не дивився зацікавлено.

Але це півбіди. Біда в тому, що мені в живіт упирається щось схоже на коліно, тільки це сто відсотків не воно. Тверде, але не воно. У Громова тільки дві ноги, а значить і коліна теж два.

Хто-небудь бачив, щоб у людини було дві ноги і три коліна? Особисто я не бачила.

А справжня катастрофа це те, що на моїй нозі лежить рука Марка. І не просто лежить, а ковзає. Вгору-вниз, вгору-вниз. І сироти по шкірі носяться цілими табунами синхронно й організовано. Туди-сюди, туди-сюди...

Чим я думала, коли залишилася спати на одному ліжку з Громовим? Чому не виставила на телефоні будильник, щоб встати раніше? Або хоча б здогадалася переодягнутися, а не бігти в чому була, шовкових шортиках і короткому топі...

Марк рефлекторно вдавлюється в мене умовним «коліном», і я розумію, що треба якось виплутуватися. Найправильнішим буде поводитися невимушено і робити вигляд, що нічого не сталося. Просто посміхнутися, привітатися і запитати, як він почувається, і що він хоче на сніданок. А потім витончено відібрати ногу і встати з ліжка.

Але посмішка виходить жалюгідною, а замість «Доброго ранку» з гортані виривається нерозбірливий булькаючий звук. І я замовкаю.

— Каро! Каріно! Господине, ти де? — лунає з вулиці гучний крик, і я схоплююся з ліжка як підкинута пружина.

— Привіт, Марку, вибач, я випадково заснула, — бурмочу голосом, що зненацька прорізався, і вилітаю з кімнати, намагаючись не дивитися на його насуплене обличчя. Ну і не на обличчя також.

— Яннісе, чого ти розкричався? — вибігаю на ґанок і бачу, як витягуються обличчя моїх співробітників.

Дивлюся на себе їхніми очима і бачу невиспану істоту зі скуйовдженим волоссям у непристойно коротких шортах і топі. Але треба якось рятувати ситуацію, тому швидко збираю неслухняне волосся, скручую його в джгут. І кажу суворо, притримуючи джгут рукою.

— Закривай уже рота, Менелаю, проспала я, проспала. З ким не буває?

Зі мною не буває. Я жайворонок, прокидаюся рано, і за весь час, поки хлопці в нас працюють, вони жодного разу не бачили мене заспаною або неодягненою. Тому й називають шанобливо господинею, хоча самі старші років на десять щонайменше. І це з моїх сімнадцяти років, як я школу закінчила, до цього була молодою господинею.

Менелай кліпає очима, Янніс штовхає товариша в бік.

— Казав тобі, вдома вона. А ти заладив «пропала, пропала...»

— З чого ти взяв, що я пропала? — запитую зі здивуванням, продовжуючи тримати джгут, і ледь не падаю з ґанку, коли бачу поліцейську машину, що в'їжджає у двір.

— Тебе тут поліція шукала, — голос Янніса тоне в моєму відчайдушному крику.

— Скажіть їм, що я зараз переодягнуся і вийду!

Мчу до своєї кімнати, серце готове вистрибнути з грудей.

— Марку, швидко вставай і спускайся в гараж, — підбігаю до хлопця, і він хапає мене за руки.

— Заспокойся, Каро, скажи хто? Знову вони?

— Ні, не вони, — кидаюся в нього татовою футболкою, дістаю з шафи сарафан і починаю переодягатися в режимі «морський піхотинець». — Поліція.

Так, на очах у Громова, а що, у мене є час скакати по кімнатах? Ну і що, що він гучно ковтає і починає частіше дихати. І в голосі з'являється хрипота. Вона в нього й до цього була.

Хапаюся за щітку для волосся і люто розчісую збиті пасма. Це все Громов. Це об нього я ялозила головою, спала б спокійно на подушці, вони б так не збилися.

Неслухняне волосся не хоче піддаватися, і я сильніше смикаю щіткою. Зараз повидираю все до дідькової бабусі.

— Чшшш... — широка долоня лягає на мою руку і відбирає гребінець, — не смикайся, мала. Я тобі допоможу. Таке гарне волосся...

Він починає акуратно розбирати пасма і прочісувати їх, а я дивлюся в дзеркало і бачу за своєю спиною широкоплечого хлопця в одних боксерах. Те, що бачу, гаразд, а ось те, що задом я його добре відчуваю, змушує серце стрибати всією грудною кліткою як тенісний м'ячик.