Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

Через кілька днів після того, як Стельмах поїхав на реабілітацію, ми із Сонею справді переїжджаємо до міської квартири. Речей беремо із собою мінімум – рівно стільки, скільки вміщується у двох дорожніх сумках.

Можливо, я ще пошкодую про це, але залишатись у будинку, де все нагадує про Стельмаха – морально важко, майже нестерпно.

Донька ставить незручні питання. Поки що мовчу про те, що наше з нею життя зробило крутий поворот і як раніше вже бути не може. Пояснюю малечі, що поки тато буде на реабілітації, ми на якийсь час переїдемо жити у квартиру.

Вирішивши розставити всі крапки над “і”, через спільних знайомих знаходжу номер мобільного Матвія, дзвоню йому та пропоную зустрітись. Матвій не відмовляється, що на краще.

Цього ранку я відвожу Соню до школи, а сама поспішаю до міського парку, де призначила зустріч. Приходжу трохи раніше, ніж планувала. Виміряю кроками сквер, усипаний опалим жовтим листям.

Подумки промовляю всі фрази, які збираюся сказати Матвієві. Якщо Лев вирішив відійти убік і дати право своєму колишньому другові стати батьком, значить, Матвій не має наміру зруйнувати життя Соні. Я не можу бути впевненою в цьому на сто відсотків, тому сама повинна у всьому розібратися.

За свої тридцять із невеликим хвостиком років я ніколи не курила. А зараз так хочеться затягнутися. Тому побачивши перехожого із цигаркою, прошу пригостити та мене.

Тремтячими пальцями натискаю на кнопку на запальничці, підношу сигарету до крихітного вогника. Міцно затягуюсь. І кашляю.

– З вами все в порядку? – турбується чоловік, який пригостив мене цигаркою.

– Все нормально. Дякую, – натягнуто посміхнувшись, відходжу убік.

Роблю ще одну спробу затягнутися. Вже не так сильно кашляю, але насолоди від цигарки не отримую. Гидота рідкісна і навіщо тільки люди травлять себе цією таблицею Менделєєва?

– А я не знав, що ти куриш, – чується зі спини, і я здригаюся. За мить Матвій стоїть переді мною. – Давно куриш?

– Не повіриш… Це вперше, – знизую плечима.

– Тоді й не варто починати, – забравши в мене цигарку, Матвій викидає її у найближчій урні. – Прогуляємось?

– Так.

Ідемо сквером, відстань між нами невелика. Я навіть відчуваю запах чоловічого одеколону і ловлю себе на думці, що всередині мене нічого не озивається. Жодних почуттів, ось взагалі нічого. Схоже, я давно розлюбила Матвія і навіть не помітила, коли саме це сталося.

– Як там Соня? – цікавиться Матвій.

– Нормально. У школі на уроках.

– Ясно. А які у неї улюблені уроки? Подобається ходити до школи?

– Та по-різному буває. Буває, не хоче, тоді я іноді дозволяю взяти позаплановий вихідний. Матвію, не втрачатимемо часу? У мене його не так багато, ще працювати треба.

– Зрозумів. Питай, що тебе цікавить.

– Які в тебе плани? – зупинившись, заглядаю Матвієві в очі. Хочу зрозуміти з погляду: правду він мені зараз скаже чи збреше. Колись давно в мене це непогано виходило.

– Хочу познайомитись із дочкою. Стати їй ближче.

– А далі?

Знизує плечима.

– Було б ідеально брати участь у вихованні Софії. Бачити, як вона зростає.

– Про це можеш навіть не мріяти, – посміхаюся. – Максимум, що тобі світить – це бути недільним татом. Жити з тобою разом я точно не буду.

Тепер посміхається Матвій. Рукою торкається свого щетинистого підборіддя. Здається, мої слова серйозно не сприймає.

– А я тобі нічого й не пропонував. З чого ти вирішила, що мені потрібна після всього? Я недоїдки після друга не підбираю.

– Хам, – ціжу холодно.

– Зате чесно.

– Визначмося. Я не знаю, про що ви там конкретно домовилися з колишнім другом, але про все забудь. Лев – не мій особистий адвокат. Все, що стосується Соні – це потрібно обговорювати лише зі мною.

– Як скажеш, Асю. Ти ж мати моєї доньки. Все логічно, – хитро примружується. – Ну, давай, що ти там мені хочеш запропонувати?

– Хочу попросити в тебе час. Почекай, будь ласка, поки я морально підготую Соню. Вона майже вісім років уважала Стельмаха своїм батьком, їй непросто буде дізнатися, що це не так.

– Скільки тобі потрібно часу?

– Я не знаю.

– Це багато.

– Але ж я ще нічого не озвучила!

– Асю, я стільки років втратив. Як гадаєш, мій терпець безмежний?

– Будь ласка, давай не воюватимемо один з одним. І спробуємо про все домовитись?

– Я не воюю з цивільними, – посміхається Матвій, а я ледве зберігаю спокій.

– Стельмах поїхав на реабілітацію, на двадцять чотири дні. Я намагатимусь за цей час підготувати доньку. Але ти пообіцяй, що без мого відома не шукатимеш зустрічей із Сонею. Будь ласка, Матвію, не ламай психіку маленькій дівчинці.

– Це все? Чи будуть ще якісь прохання?

– Поки що все.

– Добре. Я даю тобі місяць, Асю, – не попрощавшись, Матвій круто розвертається і йде геть.

А я ще довго стою на місці, поглядом проводжаю колишнього коханого.

Сьогодні я виграла битву, але не виграла війну.

У мене є всього місяць, щоб змінити наше з Сонею життя, адже потім воно полетить до бісової мами.