Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Раптом почувся звук відкривання дверей, який вернув їх на землю.

 Вадим відсторонився від Ліни. Боковим зором вона побачила як хтось вийшов з під’їзду і поки закривалися двері, вона скористалася моментом і швиденько прошмигнула до середини.

 Чоловік подивився на вже зачинені двері, задумливо посміхнувся і пішов до свого авто.

 Ліна бігла сходами наче за нею вовки гналися. Аналогія розвеселила своєю точністю. Дівчина буквально ввалилась до квартири і Марта, почувши шум, вийшла в коридор жуючи сендвіч. Вона була прихильницею пізніх перекусів.

-          Ти де так довго була? – спитала Ліну.

-          На роботі, - відповіла та і швидко пройшла повз подругу в бік своєї кімнати.

 Марта недовірливо посміхнулась. Ліна їй нагадувала підлітка, який прийшов додому п’яний і з усіх сил робить вигляд, що абсолютно тверезий.

-          Ти чого так розчервонілась? – не вгавала Марта і пішла за Ліною.

-          Та так, бігла сходами. Дуже додому хотіла, - не дивлячись на Марту відповідала дівчина.

-          Зробити тобі сендвіч? Ти напевно голодна? – спитала Марта.

-          Дякую, але я поїла в офісі.

 Ліна швиденько переодяглась і вже намірилась іти в душ, але подруга перегородила дорогу:

-          Ти якась дивна. В тебе все гаразд?

-          Зі мною все добре як ніколи, - урочисто проговорила Ліна і прошмигнула повз подругу до ванної.

 «Чогось в мене є сумніви щодо цього... Ну але нехай» - подумала Марта і пішла на кухню допивати свій чай.

 Коли Ліна вийшла з ванної, подруга ще раз її погукала. Під теплими потоками води вона трохи заспокоїлась і вже не уникала розмови з Мартою.

-          Уважно слухаю, - сказала проходячи в кухню.

-          Які в тебе на завтра плани? Може спробуємо знову влаштувати подвійне побачення? Я впевнена, що цього разу все вдасться, - підбадьорливо посміхнулась.

-          Можна, чого ж ні. Завтра зателефоную Роману і домовимось, - махнула рукою і розвернулась, щоб піти в свою кімнату.

-          Не хочеш посидіти зі мною, попліткувати? – поспіхом спитала Марта.

-          Я спати. Втомилась. Важкий день на роботі, - долинуло з коридора.

 В неділю Ліна з Романом і Марта з Максимом вирішили прогулятись містом. Київ на початку літа просто неймовірний, та, зрештою, як завжди. Було весело. Максим розповідав кумедні історії створюючи невимушену атмосферу. На Подолі вони натрапили на ярмарок і Ліна купила собі хустку – червону, з яскравими квітам, наче на картині Катерини Білокур, які так подобались дівчині. Марта скептично поставилась до такої покупки:

-          І що, ти тепер підв’яжешся цією хусткою, сядеш біля під’їзду і будеш обговорювати кожного прохожого, - посміхаючись, спитала вона.

-          Ти нічого не розумієш у красивих речах. Це буде мій шарф, - відмахнулася на слова Марти і демонстративно накинула хустку собі на плечі.

 Хлопці ж хором погодились, що їй дуже личить, хоча Ліна була впевнена, що це була проста ввічливість. Друзі вирішили, що вже й пообідати пора і зупинили свій вибір на піці.

 Сидячи в ресторані італійської кухні Ліна змогла нарешті зітхнути з полегшенням – цього разу подвійне побачення пішло як треба. Роман з Максимом розмовляли щось про автомобільні карбюратори, а Марта ділилась враженнями від знайомства з новою співробітницею. Ліна слухала, час від часу киваючи і несподівано погляд зачепився за знайомий силует. Серце впало, піднялось і пустилось в біг. Ліна не була на всі сто впевненою, що зір не підводить. Можливо, це уява грається з нею.

 Чоловік, який сидів поодаль був одягнений у спортивний світшот з капюшоном на голові і щось на вухо розповідав молодій, красивій дівчині поряд з собою і та манірно посміхалась. Офіціантка принесла їхнє замовлення і чоловік відвернувся від красуні та зняв капюшон.

 Ліна мало не застогнала вголос.

 Він наче відчув її погляд, підняв свої бездонні, небесно-сині очі і подивився прямо на неї.

 «Так, це Вадим. А ти думала буде по- іншому? День і так видався занадто спокійним. Досить з тебе» - зло нашіптував внутрішній голос.

 Ліна слабо всміхнулась на його погляд і вернула свою увагу до розмови з Мартою, але про що та розповідала дівчина і гадки не мала.

 Раптом, боковим зором вона вловила рух зі сторони Вадима.

 «Тільки не це!» - молилася в думках.

 А було саме це. Він ішов в їхній бік.

 Ліна стиснулась мов пружина. «Треба тікати» - подумала, але запізно.

-          Ліна, яка несподівана зустріч. Не думав вас тут зустріти.

-          Добрий день, Вадим Олександрович. Ми з друзями гуляли містом і от вирішили перекусити, - пропищала дівчина, проклинаючи все і вся на цьому світі.

-          Не познайомиш мене з друзями?

 От же ж зараза!

-          Марта, Роман і Максим, - показувала по черзі, - а це Вадим Олександрович, мій керівник.

-          Приємно познайомитись, - відповів для годиться і додав, - Ну гарного відпочинку. До речі, Ліна, нам завтра потрібно закінчити те, що розпочали в п’ятницю.

 «Він знущається?!» - хотілося провалитися крізь землю.

-          Так, я пам’ятаю. Звіт потрібно доробити, - дівчина відчайдушно намагалась виправити його провокативну фразу.

-          До завтра, - кинув на прощання, але на півдорозі розвернувся і так, між іншим, додав. - Гарна хустка. Дуже личить.

 «Завтра треба підсипати послаблююче йому до кави, - подумала Ліна, - або найняти кілера».

 Зустріч не пройшла без вражень. Марта, поки вони сиділи за столом, мовчала, але на виході притримала Ліну і сміючись сказала:

-          Пригадую, ти говорила щось про смертний гріх. Твоя була правда. І де таких роблять?

-          Марта, оно де Максим, - спробувала врозумити подругу Ліна.

-          Та знаю я. Вже ж і на красу полюбуватися не можна, - відмахнулась та, - але боюсь те, що шеф у тебе красень помітила не тільки я.