Читати книгу - "Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало"

Про те, що для деяких процес важливіший за результат

Гарний мандрівник не знає, куди він їде, а ідеальний мандрівник не знає, звідки приїхав.

  (Юйтан Л.)

Болота Дженні не сподобалися з першого погляду. Портальний амулет її та Фініста викинув на маленький острівець, над яким вилися комарі та мошкара впереміш. З одного краю острівця росло перекручене і явно нездорове дерево, що здавалося сірим через плісняву, під якою ховалась кора. Листя на дереві майже не було.

З іншого краю острівця височів чи камінь занесений брудом і заросли мохом з пліснявою, чи могильний пагорб. Придивлятися навіть Фіністу не хотілося.

— Що далі? — спитала Дженні, помилувавшись тим, як над буро-зеленою водою повільно виріс міхур і лопнув, обдавши острівець запахом тухлих яєць. Чекати наступного міхура дівчині не хотілося. А шукати дно під каламутною та мерзенною на вигляд водою — тим більше.

— Напевно, має хтось з'явитися і сказати, — невпевнено відповів Фініст. — У казках завжди хтось з'являється. То вовки, що говорять, то старенькі на курячих ніжках.

— Старенькі на ніжках? — здивувалася Дженні.

— Хатинки на ніжках, а старенькі в них сидять, — пояснив Фініст і сумно зітхнув. Болото йому також не подобалося.

Дженні спробувала уявити будиночок з безліччю курячих ніг замість фундаменту і зрозуміла, що не бажає побачити таке насправді. Але якщо вибирати між болотом і курячими ногами, ноги були кращими.

— Зазвичай, коли Іванові в казці незрозуміло, що робити далі і куди податися, повз починає хтось проїжджати чи пробігати, — невпевнено сказав Фініст. — А якийсь королевич узагалі у сонця і місяця питав дорогу.

— Сонця і місяця нам не видно, — сказала Дженні, вказавши рукою на туман, що висів трохи вище за комах. — І ніхто не пробігає.

Дженні взагалі слабо уявляла, як хтось може пробігати водою. Хіба якийсь святий, який бажає скинути зайву вагу та зміцнити серце. Або водомірка.

— Ну, може Івани якось чаклували, щоб хтось пробіг. Знаки створювали. Я не знаю, я на цьому місці завжди засинав, а вранці бабуся мені закінчення казки розповідала, — зізнався Фініст тоном скривдженої дитини.

— Знаки, значить, створювали, — задумливо промовила Дженні і рішуче підійшла до краю острівця.

А потім вона створила всім відомий знак. Ні, не той, у якому головне середній палець. А той, яким користуються усі любителі автостопу. І ногу гарно виставила, як навчала одна подруга. Щоправда, подруга запевняла, що спочатку слід надіти коротку сукню, але й так спрацювало.

З туману й гнусу випливла дивна машина, в якої замість коліс були вузькі лижі. Рухалась машина безшумно. Настільки, що в першу мить Дженні подумала, що надихалася якоюсь гидотою в цьому болоті і тепер галюцинує. Але машина зупинилася, кілька разів хитнулася, а потім відчинилися дверцята і гарний жіночий голосок запитав:

— Вас підвезти?

— Звичайно! — радісно проревів Фініст і кинувся до машини, доки не передумали.

— Ой! — чогось злякався жіночий голос і тонка рука спробувала зачинити дверцята.

Дженні, якій залишатися в болоті зовсім не хотілося, вчепилася в дверцята обома руками і втримала її до того моменту, як Фініст рибкою пірнув у транспортну глибину.

Машина знову кілька разів хитнулася і заспокоїлася.

А Дженні знизала плечима і пішла за Фіністом з думками, що гірше все одно не буде.

— Ой, — сказала вона, побачивши, що на сидінні зліва сидить знайома ельфійка зі скрипкою.

На сидінні праворуч лежало щось схоже на викорчуваний пень, поруч сидів якийсь замучений ельф, а в нього на колінах лежала тарілка, на якій обмахувалась квітковою пелюсткою жаба.

Фініст лежав на підлозі, притиснутий потужними вовчими лапами.

А в стелі застряг меч, яким дурному чоловікові Василини захотілося помахати у вузькому просторі.

— Це вона! — придушено сказав добрий молодець, побачивши приголомшену супутницю, котра втомлено сіла поруч із ельфійкою. — Вона відстрілила… те, що треба лікувати.

— Він мені подарував надію і обдурив, — похмуро поскаржилася ельфійка.

— Обламав, — поправила її жаба і продовжила кокетливо обмахуватись пелюсткою.

А Дженні мимоволі задумалася про те, що болото може бути не найгіршим місцем у всесвіті. Але дивна машина самостійно зачинила дверцята і рушила в дорогу. Тож вискакувати назовні стало пізно.

***

Алочці, якщо чесно, мандрувати вже набридло. Самохідний віз знай собі ковзав із тихим дзижчанням, ледве вловимим навіть ельфійським слухом. З міста цей віз давно виїхав. За вікнами деякий час миготіли поля та сади. Потім почався ліс, а потім зовсім болото. І ось болото було якимось нескінченним, Аладріель та її татові воно давно набридло. Навіть жабі воно не дуже подобалося, на ньому не виявилося комарів якогось сорту і жаби квакали незрозумілою їй мовою. Зате водяного все влаштовувало. Туман зволожував його шкіру. Дихати було взагалі приємно. Та й магофон над болотом був підходящий.

— Коли ж ця гидота закінчиться? — спитала Аллочка і тужливо подивилася на вовка, що вільно розвалився на підлозі і поклав лобасту голову їй на ступню.

Вовк зітхнув, неохоче сів, витяг з повітря черговий сувій і написав:

— Коли відкриється шлях.

— До молодильних яблук? — спитала Аллочка.

— З болота, — відповів вовк.

Ельфійка завмерла, трохи подумала над тим, чи варто починати скандал, а потім таки запитала:

— А навіщо ми сюди заїхали?

— Так треба, — туманно відповів вовк і розвіяв сувій, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Аллочка підібгала ноги, щоб всякі вовки не використовували їх в якості подушки і похмуро витріщилася у вікно. Тому вона і помітила дівчину, що вийшла з туману, шапкою лежачого на клаптику землі. Дівчина витягла ногу, потім руку, а потім відстовбурчила великий палець.

— Стій! — скомандувала візку Аллочка, згадавши, що схожий жест уже бачила. — Вас підвезти? — спитала, коли віз зупинився.