Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Що ж брешеш, мов собака на вола? Ти ж нужденному останню сорочку віддаси, чи не так? Такою доброчинною наразі зробилася, далебі, справді в свою святість повірила!

– Е-е, то навряд, – зітхнула вона й сумно посміхнулася.

– А це що, кров? – гидливо вказав на свій рукав він.

– Так, але не твоя. Тебе я оглядала, наче, здоровий. Але будити не стала.

– А сама чого не спиш? – нарешті підвівся й сів на дерев'яну балку Олесь.

Тут таки він зрозумів, що лишився в одній сорочці та штанях, а у льоху було зимно, ніби й не травень зовсім, і суглоби від сирості починало викручувати. Утім, він ще намагався жартувати:

– Може, то перед смертю не спиться?

– Боюсь засинати. Очі заплющувати боюсь, – несподівано серйозно відповіла дівчина.

– Перед смертю завжди так, сестричко! – натомість розсміявся Олесь. Глухо, не весело розсміявся.

Рута похитала головою.

– Я багато років боялася засинати… Боялася… снів. Бувало лежу в ліжку, а очі не заплющую, поки сон геть не зморить. Або заплющу, і навмисно думаю про щось важливе, щоб довше не засинати…

– Ну, ти вар'ятка! А мені завжди солодше засинається з дівчам під боком. Була у мене одна шведка… – Олесь замріяно закотив очі. – Місяців зо два була, доки не набридла. Тій у перста було як уткнусь, так сни молочні й сняться!

Рута не сміялася. Вона щільніше закуталася в своє запинало та знову ввібрала голову в коліна. Волосся на її голові зовсім розтріпалося. Здавалося, що то сніп полум'я вирвався з її голови, і тепер намагався спалити цю відсирілу нору дощенту.

– А в тебе коли-небудь хтось був?

Питання пролунало так несподівано, що Рута не встигла зметикувати й лише змірила Олеся пустим поглядом. Але він не відступав.

– Ти хоч колись була закохана, га?

– Була, – із зусиллям вичавила з себе Рута.

– Сподіваюся, не в того чубатого ведмедя?

– У Захара? Та ні, то було дитяче…

– Розкажи.

Важкий погляд Рути пробрав Олеся наскрізь. Він його не бачив, але відчував. Проте хлопець спробував посміхнутися.

– Гей, ну чого ти приндишся! Все одно завтра зранку нас живими вже ніхто не побачить. Збережу твою таємницю до Судного дня! – шляхтич із серйозним обличчям провів великим пальцем по горлу, і обоє в'язнів засміялися.

– Тільки-от не збагну, навіщо це тобі, – уже м'якше промовила Рута.

– Страх як кортить дізнатися про амурні справи спра-авжньої відьми! – змовницьки прошепотав Олесь, підсовуючись до дівчини ближче та погладжуючи себе по щетинистій борідці. – Ну, то що? Ти перетворила його на жабу?

– По правді сказати, мені дуже кортіло, – ледь помітна посмішка торкнулася уст Рути, але її очі лишалися невеселими й, здавалося, безнадійно втратили притаманний їм вогняний бурштиновий блиск.

– Я тоді жила звичним життям у своєму лісі: шукала трави, робила ліки, обробляла город. Іноді хтось із хуторян заходив до мене за порадою, але мене боялися, тож намагалися обходити десятою дорогою та чужим не базікати. Тож день мій був схожим на день… Ждан, волхв, що виховав мене, півроку як відійшов до прадідів, я змирилася й звикла до самотності. То був мій світ, побудований власними руками й Ждановими замовляннями. У моєму світі були рівновага та спокій. Аж раптом той спокій почав тріщати, кришитися й скресати, мов лід навесні.

Рута зітхнула, пригадуючи. Очі Олеся все більше звикали до темряви, і він зумів розгледіти її погляд, що націлився кудись у далечінь. Її очі зробилися бездонними, вона перенеслася в часі й просторі, а тепер переносила за собою й Олеся. Повагом дівчина продовжила:

– Я знайшла його в лісі – закривавленого, побитого. Не пощастило сіромасі на полюванні, його ледь не до смерті задрав ведмідь. Дивом урятувався. І я, не знаючи хто він і звідки, омивала йому рани й поїла відварами. Опритомнів він лише на третій день. Був дуже слабий, не міг поворухнути й рукою. Аж раптом я ніби побачила його хворобу. Побачила перебитий звіром хребет, криваві рани всередині, розірвані м'язи. Навіть не вагаючись, я поклала руки йому на груди й відчула, як через мене просто з землі в його розхристані груди струмує невідома мені до того сила. Так я навчилася зцілювати.

– То далі він одужав і закохався в свою рятівницю? – гмикнув Олесь, удаючи байдужого слухача.

– Та де. Одужати-то він одужав, але залишати мій дім не поспішав. Усе розпитував мене про ту чарівну силу, що нізвідки взялася. А тоді візьми, та й поцілуй мене. І далі… Він був дуже красивим, ідеал мужчини. А ще уважним та галантним, справжнім шляхтичем. Він і справді мав шляхетство, добру освіту та багато грошей. Звичайно, я була закохана, я не знала чоловіків, а він видавався мені казковим лицарем, із яким нам судилося прожити до кінця віку, тож я не пручалася. То був щасливий місяць. Найщасливіший у моєму житті. І одного дня він зник та більше не з'явився. А я від нього понесла. Тільки це відчула, як зненавиділа немовля ще всередині себе. Воно б постійно нагадувало мені про те випадкове кохання, тож я вирішила звести дитя.

– Ти? А хто казав Настуні, що ніколи не візьметься зводити?!

– Та що ж ти за людина така! Слухай далі, не перебиваючи! Вирішила я звести дитя… Пішла я на хутір, до бабки-повитухи. Бо мене Ждан такому не навчив. А бабка на мене дивиться й каже: «Не зводь дитя. Народи й віддай мені». Я здивувалася з такого, але погодилася. Не змогла я… а коли маля народилося, то не кричало. Повитуха сказала, що не живе народилося, забрала його навіть не показуючи. За кілька днів, я вирішила перевірити, чи вижило моє маля, і якщо воно ще дихає, то забрати дитинча назад – дев'ять місяців під серцем! Пішла до повитухи, а тої нема, і ніхто не зна' куди ділась. А я й не спиталася, чи дівчинка була, чи хлопчик… Певно, дівчинка, бо у відьом синів не буває.

– Сумуєш за ним? – тихо спитав Олесь, не підводячи на Руту своїх напівзаплющених очей.

– За дитям чи за тим чоловіком?

– За обома.

Жінка знизала плечима.

– Переболіло, – сухо сказала вона. – Усі сльози вже виплакала, більше не лишилося… Тільки після того стали сни страшні снитися. Про моє дитинство.

– Але ж ти – відьма! – зненацька викрикнув юнак, обпаливши її поглядом і миттю звівшись на ноги. – Хіба від відьми можна просто так утекти?

На ці слова Рута лише похитала головою.

– Я геть не знаю того відьмакування, – знизала плечима вона. –