Читати книгу - "Українська Національна Армія. Матеріяли до історії"

Тим часом виявилось, що українці-«добровольці», потрапивши до «РОА», не розтопилися в «руском море», а навпаки, домагаються окремих українських відділів. По таборах «остів» українці висміюють агітаторів Власова, що намагаються доводити про «братерство» російського й українського народів, мовляв, «какая разніца». Мільйонові маси українців за межами України стали серйозною перешкодою для замірів А. А. Власова.

Німці, бачачи негативне ставлення українців до «власовської концепції», йдуть на «поступки». Сталося це в той час, коли вони вже не здатні були втриматись на Сході й під тиском большевиків залишали Україну.

Тепер для німців повстанча боротьба в Україні, що розгорілась проти большевиків, набула позитивного значення. Тепер українських повстанців німці називають «героями», а не «бандитами, вислужниками Сталіна», як це було за їхньої окупації. Недовіра німців щодо «всеобіймаючого двіженія» А. А. Власова яскраво випливає з характеру розмови між ген. Власовим і журналістом газети «Фелькішер Беобахтер».

Розмова була надрукована 7 грудня 1944 року в названій газеті ч. 330 під наголовком: «Українська визвольна боротьба». Містимо її без змін:

«Запитання: „Як оцінюєте ви, пане генерале, боротьбу українського повстанного руху на українських землях, що їх знову зайняли большевики?“

Відповідь: „З військових міркувань я не можу повідомити вас про все, що мені відомо і що вкаже на великий обсяг боротьби, яка йде на Україні проти Сталіна й большевизму. В цю хвилину неможливо дати огляд всіх тих сил, що за щастя і незалежність українського народу ведуть боротьбу проти большевизму. Немає, мабуть, ні одної оселі в Україні, в якій не було б хоч би одної малої групи українських націоналістів, що не присвятили себе святій та повній жертв боротьбі за добро українського народу. Ясно, що ця боротьба лише тоді може привести до перемоги, коли об'єднаються всі зусилля. Це об'єднання національних змагань знаходить тепер свій живий вияв в українському повстанському русі“.

Запитання: „Чи український нарід в інтересах спільної боротьби проти большевизму мусить пожертвувати свої окремі інтереси?“

Відповідь: „Ні в якому разі. Коли селяни двох сіл сходяться разом, щоб зміцнити спільну греблю, якій загрожує повінь нице означає, що вони тим самим уже все зробили для спільної справи? Український нарід має свою власну історію і свої власні змагання. В обличчі небезпеки він мусив часто шукати союзу з російським народом. Так само й російський нарід, важких годинах своєї історії звертався за допомогою до українського народу. Спільні зусилля цих обох народів рятували їх тоді від загибелі.

Якщо великий син українського народу Богдан Хмельницький звернувся за допомогою до російського народу, то він це зробив не для того, щоб повернути в ярмо українців, але щоб свій народ спасти від інвазії поляків. Чи винен в тому російський нарід, що подану українському народові братерську допомогу пізніше царат використав для поневолення українців? Російський нарід плекає супроти українського народу не що інше, як лише почування братерства і спільноти долі. Або большевизм знищить один і другий нарід, або ці народи спільними силами покінчать з большевицькою тиранією. Та супроти необхідности спільних зусиль ніхто з нас не думає, що він має право після перемоги узалежнювати національну долю іншого народу від яких-небудь умов. Хай кожний нарід сам вирішує свою долю“.

Запитання: „Як, на вашу думку, поставиться до національної боротьби українського народу за його свободу червона армія і особливо ті її формації, в яких переважає український елемент?“

Відповідь: „Чим більше вояків червоної армії переконається про справжні цілі війни, що її дальше ведуть большевики, тим більше їхні симпатії перехиляться на бік національних сил, що борються проти тиранії Сталіна. Вже тепер щораз важче стає большевицьким окупантам на Україні обманювати червоноармійців.

Ясно, що визвольну боротьбу українського народу підтримують в першу чергу місцеве населення та українці, яких обманом або насиллям втягнули до червоної армії.

Я переконаний, що маніфест Комітету Визволення Народів Росії, незважаючи на всі протизаходи большевицької влади, стає щораз більше відомим червоноармійцям та що він причиниться до яснішого розуміння цілей визвольної боротьби, а тим самим і цілей національної боротьби всіх народів, що живуть на терені Сов. Союзу“».

Коли б це інтерв'ю генерала Власова прочитала людина, що не орієнтується в українсько-російських відносинах, вона б зробила висновок, що в українського народу ліпшого «друга», як А. А. Власов, не було і немає. Але нас, українців, «господін-товаріщ» А. А. Власов своїми твердженнями не дивує. Звернімось до першого-ліпшого большевицького комісара з питанням про «дружбу» українського й російського народів, і він дасть таку самісіньку відповідь. Щоб розкрити справжні цілі А. А. Власова, звернімось до «власовських» пропаґандивних видань. Даремно в них шукати навіть таких замаскованих большевицьких розв'язок «національного питання», про які говорить А. А. Власов в інтерв'ю. У тих виданнях чорним по білому порозписувані різні блеяння тільки про «русскій народ», подаючи його в різних відмінах, і жадного слова не сказано про ті «рівноправні народи», за які так вболіває «освободітєльноє двіженіє».

Кілька фактів про взаємини між українцями й росіянами в «РОА».

В листах, що їх писали українці з частин «РОА» до своїх товаришів, читаємо (подаємо в скороченні):

«Дорогий друже К.!

... російська чорносотенщина не дає нам дихнути. Українською мовою забороняють говорити, нищать українські газети й літературу. Якого біса вони нас загнали в Нормандію? Адже ж тут не большевицький фронт...» і т.д.

Професор Б. оповідає:

«Перебуваючи в Італії у 1944 році, я довідався з преси про заснування в Празі „Комітєта Освобожденія Народов Росії“.

Познайомившись з Маніфестом, у мене не лишилось сумніву, що за цим „комітетом“ криється нове ошуканство народів, поневолених Росією. Щоб довідатись ближче про участь українців у цій німецько-російській затії, я у грудні 1944 року прибув до штабу військової пропаганди „РОА“, що перебував у одній з околиць Берліна. В невеличкому, розташованому в лісі, таборі містилася школа пропагандистів, що вже на той час дала одинадцять випусків. Тепер саме було підготовлено дванадцятий з чотирьохсот курсантів. Тут же в таборі знаходилась група російських наукових працівників, об'єднаних у т. зв. „Научный Совет“, що постачав школу викладачами, займався розробкою „власовської ідеології“ та через лекційне бюро систематично посилав до частин „РОА“ доповідачів. Прийняли мене в таборі дуже прихильно, але з перших розмов між мною і