Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

офісі. Вони збиралися о сьомій вечора у просторому приміщенні, яке вміщало від двадцяти до двадцяти двох слухачів. Говорили про економіку, філософію, соціологію, логіку та «епістемологію науки про людські вчинки». І поки вони це робили, фон Мізес роздавав присутнім шоколадки. Усі приходили добровільно як учні і зрештою ставали його друзями. О десятій вечора вони йшли вечеряти в італійський ресторан, а потім дехто аж до ранку дискутував у кав’ярні Кюстлера[45]. Мізесова допомога Гаєку була вирішальною при заснуванні задуманого ним «Австрійського інституту вивчення ділових циклів», де Гаєкова дружина також знайшла роботу.

Гаєк вказує, що їхні розходження стали явними у 1937 році, коли він опублікував статтю «The Economics of Knowledge», намагаючись переконати Мізеса, що той помиляється, коли стверджує, що markt theorie є пріоритетом. Пріоритетною, каже Гаєк, є «логіка індивідуальної дії». І додає, що хоча Мізес зазвичай сприймав у штики критику своїх учнів, він так і не зізнався, що ознайомився з критичними зауваженнями Гаєка, зробленими щодо нього в тій статті.

Гаєк додає, що хоча він був таким самим агностиком, як Мізес, однак вірив, що ліберальне мислення не було б можливим, якби базувалося лише на інтелектуальному зусиллі, без «моральної традиції» (тобто релігійної і, поза сумнівом, християнської).

З іншого боку, він ставить Мізесу за карб його «утилітаризм», строгий раціоналізм, віру в те, що все можна «розв’язати так, як нам хочеться» («arrange according to our pleasure»). А далі стверджує, що «строгий раціоналіст» помиляється так само, як соціаліст.

Щодо Мілтона Фрідмана (який був на кілька років молодший за Гаєка, бо народився у 1912 році), він каже, що вони були «однодумцями у всьому, крім монетарної політики». І докоряє йому за те, що з погляду методології той є «логічним позитивістом». Гаєк визнає за ним чудові здібності тлумача. І шкодує, що не здійснив глибокого критичного аналізу «Essays in Positive Economics» Фрідмана, які здаються йому «небезпечною книжкою» («Гаєк про Гаєка», с. 144-145). Фрідман відплатив йому такою самою монетою. Розмовляючи з біографом Гаєка Аланом Ебштейном, сказав, що був великим шанувальником Гаєка у всьому «крім економіки» і хоча й вірить, що «Шлях до рабства» є «однією з великих книжок нашого часу», Гаєкова теорія капіталу, викладена в «Prices and Production», здається йому «нечитабельною»[46].

Хіба це не переконливий доказ того, що лібералізм є широкою доктриною з різними течіями, а також того, що ліберали, хоч якими б мудрими були, також люди, схильні до заздрощів, образливості, марнославства, як і решта смертних?

У «Шляху до рабства» Гаєк педалює одну з тем, які — з новими нюансами і уточненнями — знову і знову з’являтимуться у багатьох його майбутніх есеях: як, керуючись найкращими на світі намірами, чимало демократичних урядів і політичних партій, які, як вони гадають, стоять на антиавторитарних позиціях, через невігластво розхитують економічні підвалини, на яких тримається відкрите суспільство. Цей інтервенціонізм в економіці претендує бути помірним і одержати морально справедливі результати: згладити ексцеси ринку, створити рівність можливостей, яка б дала бідним такі самі переваги, які мають багаті, завадити появі таких надмірних економічних нерівностей, які призводять до спалахів суспільного насильства, і передусім забезпечити гарантовану зайнятість чи винагороду власне працівників. В ім’я цієї гарантії в багатьох країнах було виправдане державне втручання в економічне життя, яке поступово скорочувало свободу, доки подекуди не знищило її. На думку Гаєка, державний інтервенціонізм має власну динаміку, яка, коли її запустити, не може ні спинитися, ні дати задній хід і змушує планувальника збільшувати своє втручання у вільний товарообмін, доки йому не буде покладено край, і замінити його системою, в якій держава врешті-решт фіксує ціни на товари, виробляючи їх, торгуючи ними, і навіть кількість працівників, на яку мусить розраховувати кожна галузь промисловості. Таким чином свобода в економічній царині потроху випаровується, доки не зникне повністю. Її зникнення, висновує Гаєк, є початком кінця всіх інших свобод, зловісним шляхом до авторитаризму. Саме це і сталося, стверджує він, 1933 року, коли до влади в Німеччині прийшов Гітлер: демократія вже була значною мірою підточена державним втручанням в економічне життя і бракувало тільки політичного штурхана.

Інший фактор, якого Гаєк не міг враховувати у своїй завзятій боротьбі проти державного інтервенціонізму в розвиток суспільства і життя громадян, є тероризм. Хоча існував він з прадавніх часів, та в нашу епоху зріс настільки і призвів до таких катаклізмів, як ті, що сталися в останні роки в Нью-Йорку, Парижі, Мадриді, Брюсселі і Барселоні, що в сучасних суспільствах загострилося відчуття небезпеки і страх перед новим апокаліпсисом, розв’язаним фанатичним ісламізмом. Це змушує громадян звернути погляд на державу, в якій вони вбачають єдину інституцію, здатну захистити суспільний загал від цієї небезпеки, і через це не сприймати в штики «велику» державу і навіть схвалювати, як ознаку прагнення захистити своїх громадян, державне втручання в життя загалом, включно з економікою.

Одним з найблискучіших розділів «Шляху до рабства» є одинадцятий: «Кінець правди». Він присвячений не економіці, а політиці і філософії. Йдеться у ньому про ключову роль брехні і те, як вона стає правдою в тоталітарних режимах. Виходить він з основоположної відмінності між диктаторськими і тоталітарними урядами; перших цікавить здійснення авторитарної влади — лише здійснювати її (і часто красти); натомість для других, хоча вони також часто-густо крадуть, важливими є ідеї, які вони вважають абсолютними істинами і тому з усіх сил намагаються вбити їх в голови публіці. В який спосіб? За допомогою пропаганди переконуючи її, що ці ідеї є її власними, такими, яких народ завжди прагнув, хоч не цілком це розумів, чимось, що режим, завдяки своїй педагогічній наполегливості, зараз допоможе йому чітко зрозуміти. І спростувати їх буде важко, позаяк усі ідеї, супротивні тим, якими жонглює режим, щоб виправдати свою політику, будуть під забороною, їх не дозволятимуть висловлювати, цензуруватимуть у мас-медіа, викорінюватимуть з усіх педагогічних планів, засуджуватимуть в університетських аудиторіях, книжках, журналах, газетах, на радіо і телебаченні. Таким чином офіційна «істина» — марксизму-ленінізму, націонал-соціалізму, фашизму, маоїзму, джихадизму — буде возвеличуватись, стане чимось важливішим, ніж просто ідея: культурною атмосферою, повітрям, яке вдихається через усі дисципліни і знання, прозирає в науках, техніках, мистецтвах і літературі. Ідеологія і релігія таким чином стають аверсом і реверсом однієї медалі; знання перетворюється на акт віри, як теологія. На думку Гаєка, таким є наслідок планування. Останнє ніколи не може обмежитися визначенням економічної політики; внутрішня динаміка змушує його розширювати свій вплив, контролювати і спрямовувати всі суспільні дії, включно з інтелектуальною сферою, ідеями. Наслідком цього є не лише економічна