Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

А онде, на березі Серенерійського моря, — гранітні мури Гленіта. Причали там дубові, а будинки шпилясті фронтони мають...

Далі ж — запашні Кледські джунглі, де сплять безтурботно загублені палаци зі слонової кістки, що в них мешкали колись монархи забутого царства.

... А в гирлі Украносу збігають до Серенерійського моря яшмові тераси Кірана, до якого раз на рік у золотому паланкіні прибуває король Ілек-Ваду, щоби вознести молитву богові річки в семивежовому храмі, де, як упаде туди місячне сяйво, музика лине».

Вона говорила, а ми все наближалися, летючи тепер над розлогими обширами — коричневими, жовтими, зеленими...

«... Від Дайлет-Ліна одинадцять днів морем до Багарни, найважливішого порту на острові Оріаб, де вхід до гавані пильнують великі маяки Тон і Тал, а причали порфірові. Протікає там канал до озера Ят, понад яким лежать руїни міста. Тече канал тунелем із гранітним шлюзом. Мешканці того пагористого краю їздять на зебрах... На заході — долина Пнот[22]поміж Верхів’їв Трок[23]. Там слизькі дголи[24] риють нори серед кістяних пагорбів — залишків бенкетів, що їх багато століть скидають сюди упирі... Та вершина на півдні — Нґранек, до неї від Багарни два дні на зебрі, якщо не злякатися нічвидів. А той, хто зважиться піднятися на схили Нґранеку, зрештою дійде до колосального вирізьбленого лику з видовженими пипками вух, тонким носом і гострим підборіддям. Вираз його задоволеним не назвеш.

... А в північних краях понад Шаєм прегарний Ултар лежить за мостом кам’яним, в арку якого, тринадцять віків тому міст будуючи, живу людину вмурували. Це місто акуратних хатинок і брукованих вуличок, якими розгулює безліч котів, бо ж премудрі прадавні законодавці такі закони встановили, що нас охороняють. Гарне, добре місце, де подорожні перепочинок знаходять і шанобливо, як це й повинно бути, котів пестять.

... А онде сільце Урґ із його приземкуватими банями, де копачі оніксу часто зупиняються на шляху своєму до землі Інкванок[25]...

... А ось і місто Інкванок, жахна місцина край пустелі Ленґ. Будинки його — наче палаци, то з банею-маківкою, то наче піраміда з мінаретами; чорно-золоті мури з крученими візерунками, інкрустовані золотом канелюри, арки, золоті покрівлі. Вулиці його з оніксу, а як дзвенить великий дзвін, вторять йому ріжки, віоли та хорали. На пагорбі посеред міста височіє величний храм Древніх, навколо якого сім брам ведуть до саду з колонами, фонтанами й басейнами, де пустують світні рибки й танцюють відбиті вогні триніг із храмового балкона. На плескатій бані височіє дзвіниця, і коли з неї бамкає, виходять замасковані жерці в каптурах; у руках їхніх парують наші, що з ними жерці спускаються в підземелля через прибрамні вартівні. На сусідньому пагорбі підноситься вгору палац Короля-за-серпанком. Він виїздить крізь бронзову браму на колісниці, запряженій яками. Негоже задовго дивитися на храмову баню, де мешкає прабатько птахів-шантаків, бо нашле він страхітливі сни. Уникати слід прекрасного Інкванока. Жоден кіт там жити не може, бо ж численні його тіні нашому племені згубні.

... А ось Саркоманд за Лензьким плоскогір’ям. Сіль укрила сходи, що ведуть до його базальтових мурів і причалів, храмів і площ, вулиць-колонад, туди, де чатують сфінкси на брамах центрального майдану, на якому два велетенські крилаті леви охороняють спуск у Велику Безодню».

Ми линули ще нижче; я ніби чув вітри, що віють між світами, а кішка знай провадила свою літанію, присвячену географії Світу Снів.

«... На шляху до Кадата перетинаємо ми жахливу Лензьку пустку, де у великому монастирі без вікон, оточеному монолітами, сидить Верховний Жрець Світу Снів, що ховає своє обличчя за маскою з жовтого шовку. Монастир той старіший за світ, і є в ньому фрески з історією Ленґу — танці напівлюдей серед забутих міст, війна з пурпуровими павуками, прибуття чорних галер із Місяця...

... А ось ми проминаємо сам Кадат, величезне місто льоду й таємниць, столицю цієї землі...

... Дісталися ми нарешті прегарного Селефаїса в землі Ут-Нарґаї, понад Серенерійським морем...»

Ми летіли над засніженою вершиною, уже дуже низько.

«...Гора Аран!» — монотонно оголосила кішка. Я побачив на відногах дерева гінкго, а далі — мармурові стіни, мінарети, бронзові статуї. «Річка Наракса впадає тут у море. Там, на віддалі, лежать Танарійські гори. У тому бірюзовому храмі на Вулиці Колон первосвященик поклоняється Нат-Гортоту[26]. І ось тут ми знайдемо шлях до місця, куди мене викликано».

На цьому ми опустилися просто вниз і торкнулися лискучої оніксової бруківки, що нею були вимощені вулички. Нарешті знову почулися якісь інші звуки, крім вітру, відчулися порухи повітря. Сірохвістка зістрибнула з моєї спини, приземлилася поруч, струснулася й почала роздивлятися.

— То це тут ти мандруєш у своїх напівснах? — запитав я.

— Інколи. А інколи — ще десь. А ти?

— Здається, і я кілька разів тут бував.

Вона крутнулася навколо себе, спинилася, тоді пішла. Я — вслід.

Ішли ми довго; жоден із купців, погоничів верблюдів або жерців у орхідейних вінках нас не потурбував.

— Тут немає часу, — зауважила кішка.

— Вірю, — відповів я. Повз нас із оповитого рожевими випарами порту йшли моряки, сонце виблискувало на вулицях і мінаретах. Інших собак я й не побачив, і не занюхав.

Віддалік з’явилося сліпуче видовище, до якого ми й рушили.

— Палац Сімдесяти Насолод із рожевого кришталю, — пояснила кішка. — Він кликав звідти.

І ми пішли туди, і було це так, ніби та моя частина, що звичайно притомна, тепер спить, а та, що звичайно спить, тепер притомна — переворот, унаслідок якого стало легко сприймати дива, легко забути буденну метушню й турботи минулих тижнів.

Перед нами постав кришталевий палац, виблискуючи, наче шмат рожевого льоду, тож я дивився більше повз, ніж просто на нього. З наближенням стало тихіше, а сонце гріло.

Під самісіньким палацом я уздрів малу сіру постать, що вилежувалася на сонячній терасі, — єдину, якщо не брати до уваги нас, живу істоту навкруги. Вона зустрічала нас поглядом, підвівши голову. Сірохвістка рушила до істоти. Це виявився старезний кіт, який умостився на прямокутнику з чорного оніксу.

Підійшовши й упавши ниць, кішка привіталася;

— Чолом тобі, о Верховний Муркотуне!

— Сірохвістко, донечко! — відказав той. — Привіт. Ну-бо, підведися.

Вона послухалася й мовила:

— Здається, я відчула твою присутність у мить гніву Древнього. Дякую.

— Так. Я наглядав за тобою цілий місяць. Знаєш чому?

— Так.

Він повернув голову й зазирнув мені в