Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

Вона притулилася до мене — спина вигнута, вуха прищулені, хутро дибки. Вітер, тепер ще дужчий, уже просто-таки штовхав нас, і опиратися йому було вже майже несила. Мене почало зносити в бік брами, кішку — зі мною.

— Здається мені, вона не встигне зачинитися! — крикнула вона. — Ми туди потрапимо!

Тут кішка перекрутилася й застрибнула на мене, учепившись за шию всіма чотирма лапами. Пазури в неї були гострющі.

— Нам не можна розділятися! — мовила Сірохвістка.

— Згода! — здушено видихнув я, і тут мене понесло ще швидше.

Рухаючись, я спромігся підібрати під себе ноги. Ліпше потрапити туди не абсолютно безвольно, а хоч із якоюсь гідністю, бо це може допомогти вижити.

Те, куди нас несло, легко вже було сприймати не просто як кам’яну стіну — там явно були якісь глибини, хоча щось чітке годі було розібрати, а образ ключа вже зник. Що по той бік, я й гадки не мав, як і не сумнівався: ми туди потрапимо. Коли так, то хоча б достойно...

Випроставши ноги, я стрибнув уперед. В отвір. В імлу...

... у тишу. З того боку звуки вітру й дощу відразу вщухнули. Проте ми не торкнулися якоїсь твердої поверхні. Ніякої не торкнулися. Ми висіли в просторі, заповненому перламутрово-сірим світлом. Чи падали, не відчуваючи цього. Мої ноги досі були випростані вперед і назад, наче я перестрибував паркан. Навколо нас забавлялися туманні вири й течії, нечіткі, ніби горішні хмари; рух відчувався якось парадоксально — досить було повернути голову в будь-який бік, щоби здалося: за цим вектором ти й рухаєшся.

Я повернув голову назад саме вчасно, щоби побачити, як трава та каміння по той бік блякнуть, а сам прямокутник входу зникає. І там, і круг нас лишилися висіти краплі дощу, кілька листочків і пасма трави. Або не висіти, а падати разом із нами. Або підноситися, це вже як глянути...

Сірохвістка верескнула, тоді розгледілася. Після цього я відчув, що вона трохи відпружилася, а потім почув:

— Нам важливо триматися тут разом.

— Тобі відомо, де ми? — запитав я.

— Так. Я напевне впаду на ноги, а ось щодо тебе — не знаю. Дозволь перебратися на спину. Так нам обом буде зручніше.

Вона покопошилася на шиї й умостилася десь за плечима. Умостившись, пазури вона таки сховала.

— То й де ж ми? — запитав я.

— Тепер я бачу: як нас несло, щось намагалося мені допомогти, — мовила кішка. — Я маю на увазі не блискавку, а те, як відкрився шлях і той помічник скористався ним, щоб нас урятувати. Може, за цим криється щось іще більше.

— Боюся, що не розумію.

— Ми між нашим світом і Світом Снів.

— Ти вже сюди потрапляла?

— Так, але саме тут давно вже не була.

— Здається, що ширяти в цьому місці можна без кінця.

— Гадаю, так і є.

— То як переміститися уперед — чи назад?

— Цю частину я пам’ятаю лиш уривками. Якщо нам не подобається там, де ми є, ми звідти забираємося й пробуємо знову. Зараз і спробую. Дай знати, якщо трапиться щось аж занадто неприродне.

На цьому вона замовкнула. Чекаючи, що ж буде далі, я згадував події, які привели нас сюди. Мене збентежило, що її зневажливу згадку про Древніх не лише почули й узяли за образу, але ще й мали досить потуги, щоб якось відреагувати. Так, у цю надпотужну пору сила більшала, але мене здивувало таке марнотратство — адже її можна було би пустити на безліч інших цілей. Хіба що це був просто черговий прояв тієї славетної незбагненності, що її я інколи схильний розуміти як дитячу легковажність. Відтак десь глибоко в моїй свідомості зненацька викресала іскри версія, але я мусив відпустити її, не дослідивши, бо світ довкола почав змінюватися.

Згори посвітлішало. Жодного явного джерела світла не було, але контраст із темнішим простором під ногами збільшувався. Я нічого не сказав про це Сірохвістці, позаяк вирішив не турбувати її, доки вона сама не заговорить, — звісно, як не трапиться чогось надзвичайного. Але сам уважно розглянув те світло. Щось у ньому було знайоме — либонь, з моментів засинання та пробудження... Відтак я збагнув, що високо над нашими головами, наче на небі, висить контур, як-от на мапі. Континент чи острів, а то й кілька? Цей ракурс мене трохи дезорієнтував, і я спробував змінити свою систему координат. Ворухнув ногами й скрутився, намагаючись так перевернути тіло, щоб дивитися на це вниз, а не вгору.

Вдалося це запросто — я негайно перевернувся. Краєвид почіткішав, суходільні ділянки збільшилися. Ми наче наближалися. Ландшафт деталізувався на синьому тлі, легесенькі закручені хмарки висіли над узвишшями, уздовж берегів; пару чималих островів, де височіли круті гори, видно було між двома більшими масивами суші — на заході, якщо вважати за північ напрямок угору вертикальною віссю. Звісно, стверджувати, що це саме так, підстав не було. Як і навпаки.

Сірохвістка почала бубоніти рівним безпристрасним тоном: «... На заході Південного моря — Базальтові колони, за ними — місто Катурія[18]. Східний берег зелений, там рибальські міста. На півдні, під чорними вежами Дайлет-Ліна, розкинувся край білястих грибів, де хати брунатні й вікон не мають; під водою там у безвітряні дні можна бачити алею скалічених сфінксів, що веде до бані великого потопленого храму. Як вернутись на північ, уздріти можна сади-трупарні Зури[19], землі незбувних насолод, короновані храмами тераси Зака[20], кришталеві миси-близнюки гавані Сона-Ніла, шпилі Таларіона...»

Поки вона говорила, ми наблизилися ще. Моя увага стрибала з місця на місце берегами того моря; краєвид якось збільшувався крізь простір так, що я вздрівав деталі зором сновидця; одна частина мене була збентежена цим велемудрим явищем, друга ж залюбки відкривала для себе цей світ... Чи то пак — згадувала.

«... Дайлет-Лін, — замріяно провадила кішка, — де широкороті купці в дивних тюрбанах, припливши по рабів і золото, ставлять на якір свої чорні галери, сморід від яких можна перебити лише найміцнішим куривом, платять рубінами й відпливають собі, тягнені потужними вдарами весел невидимих веслярів. Південно-західніше лежить Тран, мури його похилі — із суцільного алебастру, вежі хмаросяжно-білосніжні — під шпилями золотими, понад річкою Шай[21] він, причали — як