Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

— От тільки б знати, де саме, — зітхнув Данько. — Бо так можна копати той скарб цілий місяць, а він за крок від тебе лежить і язика показує!

Хлопці замовкли. Мабуть, гадали, чи є у артефактів язик. А коли є, то який.

— А мій Кудлатик навіщо? — раптом вигукнув Грицик і почухав мене за вухом. — Він такий розумний… Він у мене миттю знаходить все, що треба.

— Так уже й миттю, — засумнівався Васько.

— Не віриш? Ану, Даньку, витягуй, що там у твоєму ранці! Підручник з географії? Дай-но лишень понюхати книжку Кудлатикові!

Підручник був загорнутий у прозору обкладинку, яка смачно пахла салом. Мабуть, Данько снідав на ній у школі.

— А тепер заховай його, де хочеш, — сказав Грицик і затулив мої очі долонею.

Данькові ноги затупотіли праворуч від мене.

— Готово! — гукнув він за якусь хвилину.

Грицик прибрав долоні з моїх очей.

— Шукай, Кудлатику! — наказав він мені. — Шукай книжку!

Ну, це мені, як каже Грицик, раз плюнути! Я понюхав повітря в одному напрямку, в іншому. Нараз вітер доніс мені запах щойно потривоженого торішнього листя. З-під нього ледь пробивалися вже знайомі пахощі сала. І тяглися вони саме звідтіля, куди подався Данько.

— Ну що? — вигукнув Грицик, коли я заходився вигрібати книжку. — Тепер віриш, що Кудлатик знайде все, що хочеш?

Проте Данько не квапився здаватись.

— Знаєш… — затявся він. — Може, це вітер завіяв від книжки до його носа. Давай я переховаю її в іншому місці.

Грицик знову затулив мої очі. Данькові кроки протупотіли через дорогу і там завмерли.

— Шукай! — гукнув Данько.

А мені й шукати було нічого. Я подався по Данькових слідах і зупинився перед розлогим кущем. Від нього війнуло пахощами сала, а сама книжка виднілася поміж гілочок.

— Ну, що тепер скажеш? — переможно спитав Грицик, коли підручник з географії знову явився на світ.

Данько тільки шморгнув носом. Сказати йому було нічого. І тут замість нього озвався Васько.

— Не піде, — проголосив він. — Нічого у нас не вийде.

— Це ж чому не вийде? — образився Грицик. — Хіба ти не бачив, на що здатен мій Кудлатик?

— Та бачив. Ти давав йому понюхати книжку, і він її знаходив. А от як бути зі скарбом, га? Бо перед тим, як Кудлатик його шукатиме, треба дати йому той скарб понюхати! А де ж ти його візьмеш, га?

Данько з Грициком тільки очима закліпали. Це була правда.

— То що, про скарби краще забути? — розчаровано мовив Данько.

— Ще чого! — не здавався Грицик. І це мені дуже сподобалося. Теперішній Грицик дуже скидався на того, який був п’ятсот років тому. Так само впертий і не здається. — Ще чого! Ми… Ми ось що зробимо. Бачили в шкільному музеї старі срібні монети? Оті, що Тетяна Михайлівна під склом біля вікна тримає. Ми дамо їх понюхати Кудлатикові…

— А як ти їх дістанеш? — поцікавився Васько. — Невже вікно розіб’єш і залізеш туди? Ну, знаєш…

— Та навіщо його розбивати? Сам же казав, що той музей удень незамкнутий. Тетяна Михайлівна його лише на ніч замикає.

— То ми прокрадемося туди на перерві і… — прикинув Данько. — А потім назад покладемо.

— А баба Настя?

Запала мовчанка. Прибиральницю бабу Настю боялася вся школа. Вона зранку до вечора тільки те й робила, що наводила чистоту. А ще її називали екстрасенсом, бо вона наперед знала, хто й коли задумає вчинити якусь капость. Я сам бачив, як від бабиної ганчірки дав драла здоровецький десятикласник. То що вже тоді казати про нас?

— Ага, — розгублено мовив Грицик. Здається, навіть він зрозумів, що виходу немає.

І тут озвався Васько Сливка.

— Придумав! — вигукнув він. — Ви помітили, що Тетяна Михайлівна тільки те й робить, що протирає свої артефакти?

— Помітили, — згодився Данько. — То й що з того?

— А я напрошуся їй допомагати. Вона моя сусідка, і я часто щось їй помагаю. То води піднесу, то до крамниці збігаю. Думаю, вона дозволить, щоб я протер ті срібляки під склом.

— А потім поцупиш один? — недовірливо всміхнувся Данько. — Ага, так тобі Тетяна Михайлівна й дозволить це зробити! Вона ж із тих срібляків очей не зводить!

— Та ти що? — замахав на нього руками Васько. — Навіщо мені їх цупити? Я лише протру їх своїм носовичком і дам Кудлатику його понюхати.

— Ого! — в захваті вигукнув Данько. — Я б до такого ніколи не додумався!

— Я теж, — згодився Грицик. — Ти, Сливко, геній!

Васько лише носом шморгнув від задоволення.

Носовичок мені дали понюхати наступного дня. Це трапилося неподалік від Городища, на вузенькій смужці піску між крутосхилом і болотом. Воронівці сюди майже не навідувалися, тож хлопці вирішили, що скарб треба шукати саме тут.

— Нюхай, Кудлатику, — хором завели вони. — Добре нюхай!

Носовичок був пожмаканий, наче кухонна ганчірка, і наскрізь просякнув котлетними пахощами. Крізь них ледь чутно пробивався кислий металевий запах. Мабуть, від тих срібляків, що їх протирав Васько.

— Понюхав? — запитав мене Грицик. — А тепер шукай! Шукай, Кудлатику!

Оскільки я був переконаний, що котлети в таких місцях не водяться, то почав винюшкувати лише металеві запахи. Я бігав під крутосхилом туди-сюди, а хлопці бігали за мною.

Нарешті я зупинився під кущем ожини, що ледь тримався на урвищі. Саме з-під нього ледь чутно пробивався холодний металевий запах.

— Знайшов! — порадів за мене Грицик і перший ухопився за лопату. — До роботи, хлопці!

Данько з Васьком дружно хекнули і теж узялися за держаки. Я хотів їм допомогти, проте куди там! З-під куща летіли такі хмари піску, що здавалося, ніби його вигрібає десяток добрячих псів. За лічені хвилини у крутосхилі утворилася глибоченька нора.

Проте незабаром робота сповільнилася. Хлопці не так викидали пісок, як стукалися лопатами та лобами.

— Тісно, — першим здогадався Грицик. — Ми вже заважаємо один одному. Мабуть, треба копати по черзі.

Данько з Васьком охоче вилізли з печери. Та не встигли вони витерти лоба, як під Грициковою лопатою щось дзенькнуло.

— Скарб! — вереснув Данько.

Проте це був не зовсім скарб. Грицик зігнувся і витяг із піску якусь заіржавілу залізячку. Васько, як сусіда історички, узяв цей артефакт і почав його розглядати.

— Здається, щось стародавнє, — врешті визначив він. — Думаю, це уламок від шолома.

— Ого! — вигукнув Грицик. — Може, тут билися давні воїни?

— Може, — згодився Васько. — А ще я читав, ніби перед тим, як кинутися в битву, воїни нашвидкуруч ховали все, що було в них цінного. Аби те не дісталося