Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Мадрид. Сонячна столиця Іспанії. Другий дім для Елени, який кардинально змінив її життя, її саму, її оточення. Тепер вона знову приїхала сюди, щоб віднайти те, що було втрачено: свої спогади та, можливо, себе.

Після відвідин та розмови з Альдо, Елена вирішила все ж таки дізнатись та заповнити порожнечу в своїх мареннях. Вона вже не була точно впевнена, що це все лише сни. Її свідомість розкривала кадри з минулого так, наче їх хтось кудись заховав. Тільки фази сну допомагали мозку не контролювати те, про що Елені можна згадувати чи думати, а про що – ні. На її думку, тригером для «показу» цих всіх фрагментів з минулого було її повернення до Севільї. Знайоме оточення, стара квартира та навіть вулиці, – це все спричинило підняття з глибин пам’яті те, що було надійно заховано, щоб… що? Для чого Елені треба було забувати щось, що сталось з нею у підлітковому віці? Чи одна й та сама подія розлучила її з Мартіном та спричинила раптовий від’їзд з Севільї до Мадриду? І хто такі ті «Червоні буйволи», про яких в одному з її снів згадував Мартін? До речі, Елена намагалась знайти якусь відомість про них в Інтернеті, але нічого не вдалось побачити. Ще вона подала запит до кримінального реєстру – можливо хоча б їм вдасться знайти зв’язок.

Її мати була вдома, коли Елена зайшла до їх з батьком квартири. Батько Елени помер два роки тому, то ж запитувати про події минулого пані прокурор вирішила у своєї матері.

- Мамо?

- Я тут.

Вона знайшла свою маму у вітальні. Жінка сиділа на дивані та розкладала по коробкам порцелянові вироби. Після смерті чоловіка в Анни з’явилось хобі, яке займало майже весь її час, й Елена сподівалась, що й думки. Згодом хобі її матері переросло у дещо більше – Анна почала через соціальні мережі продавати свої кумедні фігурки. Це були якісь казкові звірі або тваринки, зроблені за ескізами дітей, для яких ці фігурки замовляли батьки. Інколи Анну навіть запрошували провести майстер клас. Переважно вони відбувались для дітей дитбудинків чи інтернатів. Разом з ними Анна створювала нових фантастичних істот, хоча б на мить намагаючись вилікувати свою душу та душі цих дітей.

- Привіт.

- Привіт, Елено. Хіба ти не маєш бути в Севільї? Чи відрядження вже закінчилось?

- Так і ні. В мене виникли певні складнощі в цьому розслідуванні і питання, на які, я впевнена, можеш відповісти тільки ти, мамо.

- Я?! Я не думаю, що я маю якесь відношення до твоїх вбивць.

- Ні, мамо, не до вбивць, а до мене. Я хочу знати, чому ми переїхали з Севільї до Мадриду? Чому ми все там кинули? Що сталось?

- Елено… Батько не хотів би, і він все для цього зробив.

- Батько помер, а мені треба вижити. Скажи мені?

- Що ти пам’ятаєш?

- Справа в тому, що нічого. Але, після того, як я повернулась в Севілью, мене мучать кошмари, які виглядають, як кляті флешбеки!

- Флеш…хто?

- Не «хто», мамо. Послухай, мені дуже потрібно знати. Від цього може залежати моє життя. Будь ласка…

- Тобі може не сподобатись ця правда, Елено. Батько не дарма ховав її, в першу чергу, від тебе.

- Чому, мамо?

Було видно, як Анні нелегко даються слова. Вона навіть не дивилась у бік доньки. Всю увагу жінка зосередила на своїх руках, які то стискались, то розтискались.

- Ти вбила людину, Елено, коли тобі було п’ятнадцять.