Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

мене відрядили назад за ґрати, відбувати ще п’ять років мого терміну.

Я просто не можу дозволити, щоб таке сталося.

Але тепер усе змінилося. Тепер я можу бути чесною з Пем. Ну, тобто

майже чесною.

Хоча надворі прохолодний весняний день, у маленькому кабінеті Пем

десь під сотню градусів[12]. Пів року в її кабінеті справжня сауна, а ще

пів року — льодовик. Жодної золотої середини. Маленьке вікно

розчахнуте навстіж, струмінь повітря з вентилятора ганяє стільницею

десятки якихось аркушів і аркушиків. Їй постійно доводиться

притримувати їх, щоб вони не пурхнули зі столу геть.

— Міллі… — посміхається Пем, побачивши мене. Вона мила і, здається, щиро хоче мені допомогти. От саме через це на душі в мене

так паскудно, адже я їй збрехала. — Рада тебе бачити! Як ся маєш?

Опускаюся на один з дерев’яних стільців, що стоять перед її столом.

— Чудово! — Так, це не зовсім правда. Але ж справи в мене справді

нівроку. Цілком пристойно. — Жодних приключок.

Пем передивляється папери на столі.

— Я отримала твоє повідомлення про зміну адреси проживання. То

ти тепер працюєш хатньою помічницею в родині, яка живе на Лонг-Айленді?

— Саме так.

— Що, в Чарлі тобі не сподобалося?

Закушую губу.

— Не дуже.

І знову брехня. Адже я розповіла, що сама, з власної волі, звільнилася з бару «У Чарлі». А насправді мене звільнили. І то цілком і

повністю несправедливо!

Однак принаймні дуже пощастило, що мені просто дали копняка по-тихому й не стали залучати до справи поліцію. То була частина нашої

домовленості: я без галасу звільняюся, а вони не викликають копів.

Вибору в мене не було. Якби вони звернулися в поліцію і розповіли, що сталося, мене негайно запроторили б назад за ґрати.

Отже, Пем я не розповіла, що мене звільнили. Бо, якби я її про це

повідомила, вона б зателефонувала їм і заходилася питати, що сталося.

А згодом я ще й без квартири залишилася. Про це їй теж не можна

було розповідати.

Утім нині вже все добре. У мене є нова робота, є дах над головою. І

повернення до буцегарні мені не загрожує. Під час моєї попередньої

зустрічі з Пем я дуже нервувала, але зараз почуваюся геть по-іншому.

— Я тобою пишаюся, Міллі, — каже інспекторка. — Інколи людям, які потрапили за ґрати підлітками, потім дуже важко адаптуватися на

волі. Але ти просто чудово тримаєшся!

— Дякую.

Ні, їй достеменно не треба знати про той місяць, протягом якого я

жила у себе в автівці.

— То як тобі ця твоя нова робота? — питає Пем. — Як до тебе

ставляться?

— Ем… — Тру коліна. — Усе гаразд. Жінка, на яку я працюю, трохи… ееее… дивакувата. Але я просто в неї прибираю. Тож це не

має значення.

І знову я прибріхую. Не хочеться розповідати інспекторці, що Ніна

Вінчестер викликає в мене все більшу тривогу. Я навіть шукала в

інтернеті відомості про неї. Не знайшла анічогісінько, але то було так, лишень поверхова перевірка. Хай там як, Ніна достатньо заможна, щоб

підчистити всі сумнівні факти власної біографії.

— Що ж, чудово, — каже Пем. — А як з особистим життям?

Власне, це не та царина, про яку годиться розпитувати інспекторці, але ми з Пем наче заприязнилися, тому я не проти відповісти на це

запитання.

— Його немає як такого.

Вона сміється, закинувши голову, — так щиро, що я навіть бачу, як

тріпоче її горло.

— Я розумію, що ти ще не готова до побачень, Міллі. Але тобі варто

знайти друзів.

— Так, — кажу я, навіть попри те що жодних друзів заводити не

збираюся.

— А коли ти підеш на побачення, — веде далі вона, — не прикипай

одразу до першого-ліпшого хлопця. Не вважай, що маєш зустрічатися з

якимось придурком, бо, мовляв, хороший хлопець на колишню

ув’язнену й не гляне. Ти заслуговуєш на людину, яка ставитиметься до

тебе як годиться.

— Еммм…

На мить я дозволяю собі замислитися про можливість того, що

колись я піду на побачення. Заплющуюся, намагаючись уявити, яким

той чоловік буде зовні. І негайно непроханим гостем в уяві моїй зринає

образ Ендрю Вінчестера — з його непереборною чарівливістю й

спокусливою усмішкою.

Рвучко розплющуюся.

Йой, ні.

Без варіантів.

Я про це навіть не думатиму.

— А ще, — веде далі Пем, — ти дуже вродлива. Тому не слід діяти за

принципом «Аби було».

Мало не регочу. Я ж бо докладаю максимум зусиль, щоб здаватися

якомога менш показною. Ношу лантухуватий одяг. Волосся затягую у

вузол чи у хвостик і взагалі не користуюся косметикою. Але Ніна все

одно зизує на мене оком так, наче я справдешня рокова жінка.

—