Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Розділ шістнадцятий. Головний чоловік. 

Я ледве дихала, коли змогла відірватись від його п'янких губ. Поцілунок був таким ніжним та бажаним, що звів нанівець усі мої прагнення. 
Даміль тако ж не очікував від мене нічого подібного, окрім непокори та спроб втечі. Він дивився на мене здивованим поглядом і навіть не посміхався, хоча повинен був, адже це була його перемога. 
Навіщо я поцілувала його ? Що мене змусило зробити те, що я зробила? Який гедзь мене вхопив, що я проявила свою слабкість? 
– Даміль, поїхали?! – до кімнати увійшов Айхан і завмер на місці, суплячи брови. Він одразу зрозумів, що та напруга та близькість між мною та Оразовим була занадто тихою, та занадто небезпечною. – Старійшини чекають на нас. 
– Можна мені поїхати з вами? – запитую, відійшовши від ліжка на деяку відстань. Не можу дивитись на Даміля, бо вже відчуваю його диявольське незадоволення моїм питанням. 
– Це навряд. – зітхає Айхан. 
– То мене знов зачинять у тій вологій кімнаті? 
– А ти цього хочеш, Лавіка? – запитує Даміль. Його голос тихий та спокійний, що аж нервує мене та викликає нові напади тремтіння. 
– Ні. – відказую і продовжую водити очима по підлозі. 
– Якщо ти не будеш виходити з цієї кімнати, то тебе ніхто і ніщо не зможе образити. – Даміль спирається на руку Айхана і підводиться з ліжка. – Я не хочу, щоб з тобою знов щось трапилось у мою відсутність. 
– А я хочу побачити свого батька. – зітхаю і наважуюсь подивитись на нього. 
Мої слова знов викликають в ньому незадоволення та здивування. Оразов, як і я, не може звикнути до такої нестандартної поведінки. Та він просто не знає наскільки впертою я можу бути у досягненні своїх цілей. І він не знає наскільки сильно я хочу повернутись додому до свого вільного життя. 
– Цього не станеться. – сухо відказує Даміль, приймаючи ін'єкцію анальгетиків. – Якщо ти гадаєш, що щось зміниться після моєї зустрічі зі старійшинами, а можливо і твоїми батьками, – мої очі розширились на мить, а підборіддя сіпнулось від образи. – то смію тебе запевнити, ні. 
– Її батько приїхав з цілою командою військових. – тихо прокоментував Айхан, та Оразов знов повторив те, що він любив повторювати. 
– Я не відпущу її, і нікому не дозволю забрати її від мене. 
– Ну, – удаю байдужість, махнувши на нього рукою, хоча в душі підіймались буревії. – бажаю успіху! – підійшовши до стіни, я опустилась на підлогу, схрестивши ноги. – Буду чекати на ваше повернення. 
– Ти дійсно нічого не утнеш за мою відсутність? – запитує Даміль, чекаючи поки Айхан зафіксує його сорочку так, щоб його травмоване плече та прив'язана до тулуба рука не заважала та не викликала дискомфорту. 
– Сьогодні нічого. – обіцяю йому. Думка про мого тата та його друзів, чи тих, кого він привів з собою, подавала надію і давала впевненість у завтрашньому дні. – Сьогодні я дочекаюсь твого повернення і подивлюсь, як зміниться твій настрій після зустрічі з моїм батьком. 
– Лавіка, – Даміль дивився на мене крижаним поглядом, який я могла відчувати навіть не дивлячись на нього. – нічого не зміниться. Зустріч з твоїм батьком ніяк не вплине на наше життя. 
– Ага. – киваю з награною посмішкою. – Усі так кажуть. 

Години тягнулись буремною вічністю. 
Поки Лавіка не знаходила собі місця, залишившись сидіти в кімнаті, до якої приставили кількох охоронців, Даміль Оразов з представниками його родини та близькими друзями приїхав до місця призначення зустрічі зі старійшинами. 
Як і попереджав Айхан до поселення приїхало забагато гостей, які стали яскравими плямами в очах місцевих, чим добряче налякали їх. Навколо будинку старости поселення, де проводили усі важливі зустрічі, стояло кілька десятків автівок та з десяток чоловіків у специфічній чорній формі, схожій на військову спеціального призначення. Коли Айхан відкрив двері для Даміля та допоміг йому вийти з автівки, вони помітили кілька вівчарок, лабрадора та двох біглей. Одразу за ними стояли кілька молодиків з девайсами схожими на екрани керування дронами чи іншою подібною технікою. 
– Даміль, ти впевнений, що не збираєшся відступати? – запитав Айхан, оглядаючись. – Я так бачу батько Лавіки дійсно не проста людина. 
– Фарат з дядьком приїхали? – перепитав Даміль, не зважаючи на занепокоєння свого друга й очевидність фактів. 
– Так, вони вже зі старійшинами. 
– Тоді нам нема чого жахатись військових. 
– Все заходить занадто далеко, друже. – зітхнув Айхан, переступивши поріг дому. 
Одразу ж при вході їх зустріли охоронці старійшин, які виконували свої обов'язки мовчки. Двоє кремезних чоловіків перевіряли кожного з гостей спочатку промацування, а потім і датчиками металу. Їх самих охороняли ще двоє чоловіків у масках, які тримали в руках автомати, та контролювали периметр пильними прицільними поглядами. 
– Даміль Оразов та Айхан Фатаєв. – сповістив Айхан молодику, що ховався за спинами озброєних чоловіків та був секретарем зібрання старійшин. 
– Більше нікого не очікуємо. – попередив молодик і вказав рукою у напрямку, в якому останні з гостей повинні були пройти до зали. 
Велика кімната, яка зазвичай слугувала їдальнею була переобладнана так, щоб в ній вмістилась велика кількість людей. Меблі були прибрані, підлога застелена килимами та подушками. Гості, які прибули на зібрання розсідались по колу, а в центральній частині розмістилось кілька молодих жінок. Вони розливали чай та каву, готували крутелики з тютюном та солодощі, які розміщувались на великих тарелях в самому центрі. 
Зліва за годинниковою стрілкою були самі старійшини: п'ятеро пристаркуватих білобородих чоловіків, троє чоловіків середнього віку та їх секретар, що щойно усівся на своє місце і приготувався нотувати розмову на свій ноутбук. Представники Оразових та Фаядових (родичі Лейли), Міран тако ж був серед них і зустрів Даміля хижою посмішкою. Наступними сиділи чоловіки родини Касимових та троє зовсім невідомих чоловіків, одним з яких повинен був бути батько Лавіки. 
– Займайте свої місця. – запропонував Фарат Рахман, голова старійшин та хороший друг тітки Шахзоди. 
Як тільки Даміль та Айхан усілись на свої місця, розпочалось озвучення справи задля якої було зібрано нараду старійшин. Перші пів години ніхто з гостей не вимовив ані слова, бо говорили старійшини. Ніхто не мав сумніву, що сьогоднішня зустріч буде однією з найдовших за всю історію традиційного суддівства міста Н. Випадок Оразова був заважким не лише через суперечку з одним зі старійшин чи порушення правил накладеної територіальної заборони. Складність була у тому, що у традиції «викрадання наречених» було втягнуто родину, яка знаходилась поза її досяжністю та розумінням важливості такого життя. 
– Першим буде говорити Мурат Касимов. – отримавши інструкції від наймолодшого старійшини, секретар надав слово дядькові Лавіки. Чоловік важко зітхнув і стомленими очима подивився на Даміля Оразова, що продовжував ігнорувати його. 
– Усім відома ворожнеча між нашими родинами, – він звертався до представників родини Оразова та інколи зупиняв погляд на головному з них. – я здогадувався, що колись моя донька стане міченою для помсти, але ніколи не думав, що моя небога потрапить під приціл. Лавіка є моєю названою небогою та залишається рідною для мене та моєї родини. Її батько, – він подивився на худорлявого чоловіка з важким обличчям та чорним волоссям просоченим сріблом, який сидів посередині між двома дещо непримітними чоловіками у білих сорочках. – мій побратим, мій брат, мій друг, довірив мені свою дитину і я обіцяв захищати її та піклуватись про неї як про свою кровну. На жаль, я не виконав обіцянки. – зробивши коротку паузу, Мурат Касимов звернувся до Даміля. – Що ти хочеш, синку? Що потрібно тобі для того, щоб завершити свою помсту? – Даміль все ще не підіймав своїх очей і це не було пов'язано з болем у плечі чи запамороченням. – Ти хочеш, щоб я пішов з ради старійшин? Я сьогодні ж звільню місце. Ти хочеш, щоб моя родина зникла з міста Н? Вже завтра ми виїдемо з нашого будинку. – слова Мурата викликали неоднозначну реакцію присутніх, хтось пишався такими заявами, хтось задоволено посміхався, а хтось і зовсім не розумів таких мотивів. – Що ще я повинен зробити, щоб ти повернув Лавіку її батькам? Якщо тобі необхідна кров для завершення помсти, я готовий до цього. – він нахилився і дістав з-під подушки мисливський ніж, чим одразу ж здійняв хвилю вигуків, та не зупинився і продовжив. – Я переріжу собі горлянку, якщо це тобі потрібно. Якщо тебе задовольнить моя смерть, то я готовий до цього! – Обличчя Аділя та Айрата зблідли від почутих слів, але молодики мужньо тримали себе в руках, підтримуючи позицію батька. 
– Що ти мовчиш, Даміль? – запитав Саїд Кармел, один з найстаріших чоловіків, який не один раз підтримував чоловіків родини Оразових. – Відповідай нам, син Санжара! 
– Я не порушив закону. – відказав Даміль, дозволивши своєму альтер его виступити вперед. – Якби я хотів крові, то давно отримав її. 
– Ти викрав дівчину, яка не належить нашому світогляду та традиціям. – слово взяв Джамаль Азіз, який відповідав за комунікацію з правоохоронцями та владою поза межами міста Н. – твої дії спричинили конфлікт, який може перерости у недоцільне використання живих ресурсів та техніки. – він говорив стримано і раз по раз дивився на гостей, яких йому відрекомендували представниками силових органів.
– Я викрав доньку президента? – саркастично перепитав Даміль, наважившись подивитись на чоловіка, що не зводив з нього важкого погляду темних очей. Лавіка мала з тим чоловіком схожість. Безперечно вона була донькою свого батька. Вона мала такі ж прямі лінії обличчя, маленьку ледь помітну горбинку на переніссі, дугоподібні брови та цей самовпевнений погляд, який був занадто голосним для безмовного виразу. 
– Ти викрав доньку військового. – відказав Джамаль Азіз, підкресливши наголос на останньому слові. 
– Коли батьки відправляли свою доньку на навчання у наше місто, – не втрачаючи ритму та зухвалості, Даміль знов перевів погляд на старосту, який до нього звертався. – вони повинні були перевірити правдивість чуток. 
– Ти не збираєшся відмовлятись від викраденої нареченої? 
– Ні! – ствердно відказав Даміль. 
– То це не помста? 
– Вже ні. 
– Даміль, – Мурат Касимов неохоче відклав ніж і благальним поглядом подивився на Диявола, який викликав в ньому повагу до себе, хоча й обурював дитячою поведінкою. – Санжар ніколи б не схвалив цього викрадення. 
– Не вам, – майже гарчачи, – говорити про мого батька і не вам мене засуджувати! 
– Оразов! – вигукнув Айрат, не маючи бажання дотримуватись тиші, коли хтось проявляв відверту зневагу до його батька. – Слідкуй за словами! 
– А ти слідкуй за своїм старим. – примруживши очі, Даміль повільно перевів погляд на кожного з братів Касимових, відстоюючи свої настрої та межі. 
Наступні сорок хвилин кожен зі старійшин висловив свою думку з неоднозначної ситуації. Половина з мудріших керівників міста Н прийняли сторону Даміля Оразова, який дотримувався традицій і не порушив жодного з пунктів викрадення. Інша половина вважала недоречним втягнення у конфлікт військових та суспільства, тому задовольняли прохання Мурата Касимова про анулювання викрадення. 
Ще сорок хвилин пішло на розгляд свідчень та вислуховування деяких свідків, для прояснення обставин та перебігу подій. Коли було поставлено питання про територіальні порушення, слово надали Мірану. Молодий чоловік з задоволенням розповів своє бачення подій, прикрашаючи свою зустріч з Лавікою та неадекватну поведінку Даміля, який не дозволив дівчині зробити очевидний вибір. Він надав записи з камер спостереження, на яких все було видно, хоча і не чутно. 
– Скільки залишилось днів до консумації? – заговорив Фарат Рахман, не цураючись слів, які могли б розгнівити батька Лавіки. 
– Два дні. – відповів Айхан. 
– Нам потрібно порадитись. – запропонував він, підводячись з місця. – А батько нареченої може поговорити з викрадачем! 
Так і вирішили. 
Старійшини пішли у кімнату, щоб порадитись між собою та прийняти якесь рішення, а Даміля Оразова та батька Лавіки відвели на другий поверх і залишили у кімнаті з блакитними простирадлами та купою іграшок. Інші ж гості мали змогу зробити перерву та погомоніти між собою. 
Арас Бура, батько Лавіки, був військовим і мав витримку, якої не мали сучасні молодики. Він вмів читати людей одним поглядом. Він знав, як проявляється пиха та словоблуддя, та як проявляється чітка позиція дорослого чоловіка. І Даміль Оразов, попри його молодий вигляд, викликав в ньому повагу за свою позицію та мужність. 
Перші хвилини були важкими задушливими спогляданнями. Арас Бура знав про поранення Даміля і ввічливо запропонував тому присісти на ліжку, вказавши на нього рукою. Та Даміль, як очікувалось, був гордовитим і намагався не показувати слабкості попри явний біль та втому. 
– Якщо ви вважаєте, що мій стан якось завадить мені відстоювати свої права, – першим порушив тишу Даміль. Та він не встиг продовжити говорити, адже його опонент був старшим та мудрішим за нього і знав, як взяти першість. 
– Я вважаю, що тобі потрібно звернутись за професійною медичною допомогою, – схрестивши рухи за спиною, Арас Бура застиг на місці навпроти викрадача його доньки. – Та ти не з тих людей, хто потребує порад. Я приїхав забрати свою доньку і не поїду без неї. Хочеш ти цього чи ні. – Даміль слухав чоловіка, який не виглядав загрозливим, та все ж викликав в ньому лячне відчуття непередбачуваності. – Я хочу дещо тобі показати. – Арас Бура підійшов до вікна і дочекався допоки до нього приєднається Даміль. – Бачиш того чоловіка з чорною вівчаркою? – відповіді не було озвучено, та погляд Даміля зупинився на потрібному суб'єкті. – Це мій побратим. Він тренує службових собак і погодився надати для пошуку моєї доньки найкращих шукачів. Собаки навчені на інтенсивні пошуки, тому не зупиняться поки не натраплять на слід Лавіки. – він зробив коротку паузу, надаючи Дамілю можливість зрозуміти хід його думок. – Он той молодик, що тримає найменший екран, це син мого приятеля. Він тренує військових керуванню дронами. Він привіз з собою своїх помічників та техніку, оснащену тепловізорами та системою розпізнавання облич. – знов пауза. – А в тій автівці, що стоїть трохи далі від усіх. – погляд Даміля перескочив на тонований позашляховик. – сидять особливі люди, що спеціалізуються на тіньовому стеженні. Вони будуть слідкувати за тобою та твоєю родиною до тих пір, поки не знайдуть зачіпку, яка приведе їх до моєї доньки. 
– Ваші залякування не допоможуть. – зітхнув Даміль, ледь стримуючи ниття у руці. – Я готовий відстоювати свої права на Лавіку. 
– Похвально. – Арас Бура усміхнувся. – Моя донька справляє сильне враження на чоловіків. Її впертість бере гору над ними. Ти не виняток з правила. 
– У вашої доньки не було жодного чоловіка. – відказав Даміль, напружуючи щелепи. 
– Вчинок гідний поваги та подяки. – Арас Бура зрозумів зі слів Даміля, що його донька все ще залишається цнотливою, а це не аби як полегшує тягар на його серці. 
– Я не збираюсь ґвалтувати її, хоча міг це зробити. 
– А враховуючи її норовливий характер, тобі хотілось це зробити. 
– Я не бажаю брати силою те, що буде моїм в будь-якому випадку. – зазначив Даміль, цинічним поглядом подивившись в обличчя чоловіка, який все ще тримав себе в руках і жодним нервом не виказав своєї батьківської ненависті. 
– Знаєш, що, синку, – Арас Бура дивився у відповідь знавецьким поглядом, без тіні ревнощів чи злість. – я дам тобі можливість добре подумати над моєю пропозицією. Ми не маленькі діти, які не поділили іграшку. Ми дорослі чоловіки, які вирішують долю живої дівчини. – серце Даміля утискало від почутих слів, а в голові не вкладалось, як батько Лавіки може бути таким спокійним і не намагається придушити його своїми руками, як повинен був зробити батько. – Ми будемо керуватися вашими традиціями. Лавіка пробуде у твоєму домі ще два дні. Ми з Муратом та представниками старійшин приїдемо до вас на сьомий день. Ти надаси мені можливість поговорити з Лавікою, і коли я почую її розповідь, то вирішу, чи вартий ти мого батьківського гніву. Якщо моя дитина не була скривдженою, – заминка у словах і думках, – навіть якщо була та пробачила кривдникові, – припустив він, – якщо не тримає на тебе зла, то ми не будемо роздмухувати вогонь і ситуація забудеться як страшний сон. 
– Я не відступлюсь від неї й не відпущу. – все що зміг сказати Даміль, згадуючи що вже чув таку промову. 
– Буде вирішувати Лавіка! Моя донька була вихована у любові та повазі, вона була навчена вирішувати самостійно чого вона хоче. Вона вміє відстоювати свої права, якщо впевнена у своїх бажаннях. Ні ти, ні я, ні будь-хто інший не зможе вирішити за неї. Якщо Лавіка схоче залишитись з тобою, я прийму її рішення з повагою та любов'ю. Якщо відмовиться, то ти відпустиш її та ніколи не будеш переслідувати. 
– Я кохаю вашу доньку і не збираюсь її відпускати! – наголосив Даміль, не стримуючи себе. 
– А вона? Вона кохає тебе? Чи тобі байдуже до її почуттів? 
– Вона не встигла цього зрозуміти. – виправдовувався Даміль. 
– Ти не знаєш моєї дитини. – усміхнувся Арас Бура. – Я впевнений, що вона не покладаючи рук, продовжує шукати варіанти для втечі. – очі Даміля спалахнули й батько Лавіки зрозумів, що це так. – Вона не скориться обставинам. Я навчав її не коритись. Вона не скориться чоловіку, який не поважатиме її та спробує підрізати її крила. 
– У вас є змога придушити мене. – втрутився Диявол, який не бажав пом'якшуватись. – За два дні мені стане краще і тоді ваші посіпаки будуть безсилі. 
– Колись я був таким же самовпевненим та запальним. Колись я ледве не наламав дерев, запевняючи вродливу жінку, що вона не знайде нікого кращого за мене. – Арас Бура вбачав схожість з самим собою у поведінці Даміля Оразова, про якого йому багато чого розповіли у домі Мурата Касимова. – І я мав рацію, вона не знайшла. Та довгі роки витратив на те, щоб та вродлива жінка пробачила мою дурість, і кожного дня благаю її про милість. Лавіка має характер обох батьків, і те що ти бачив її завзятість та відчайдушну непокору – це моє. А от те, що вона отримала від матері, краще тобі не бачити. Лавіка не зможе пробачити й ніколи не забуде, навіть якщо покохає тебе. Та навряд покохає. 
– Покохає. – впевнено відказав Даміль. 
– Ти не думав, що сказав би тобі твій батько? – запитання викликало занепокоєння у душі Даміля, та проявилось примруженням очей та зведенням жовен обличчя. – Я не був знайомим з ним, та чув багато хорошого від Мурата. Знаєш, викликати таку повагу у мого друга, це коштує більшого ніж заслуговує. 
– Касимови ніколи не скажуть правди й ніколи не викажуть хорошого про мою родину. 
– Чи ти мав змогу вислухати правду Касимових? – запитання було недоречним та вдарило у самісіньке серце. – Мурат говорився, що жалкує лише про те, що не має змоги зустрітись з тобою та пояснити те, чого ти не знаєш про їхні відносини з твоїм покійним батьком. 
– Це не ваша справа! 
– Була не моєю, допоки ти не викрав мою доньку задля помсти родині Касимових. 
– Все змінилось. Я не бажаю мститися через вашу доньку. Вона вже інший рівень пріоритетності. 
– Подумай над моїми словами, синку. – важко зітхнувши, Арас Бура ще раз подивився на молодого чоловіка, який вперто жадав утримувати Лавіку у своєму полоні. – Вирішувати не тобі й не мені. Та ти повинен взяти участь у цьому вирішенні.