Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"

Щоб звільнити свою сміливість, треба, зрештою, завжди пам’ятати ось що: невдачі, яких ми зазнали, навіть не насмілившись, пережити ще важче. Хто з нас увесь вечір не наважувався підійти до людини, яка сподобалась? Уже згодом, підтверджуючи поразку, ми констатуємо, що, попри можливу відмову, нам хотілось би бодай спробувати.

В одній зі своїх найзворушливіших пісень Les Passantes Жорж Брассенс розповідає про брак сміливості та подекуди його болючі наслідки:

Жінкам тим присвячую пісню,

Чий образ зорею нам зблисне,

І мить таємничою стане умить.

«Таємнича мить» — це та, коли ми вагаємось і не можемо набратися відваги почати розмову. Брассенс далі описує різних жінок, до яких чоловік не наважується наблизитись:

Попутниця в мандрах очима

На вас зачаровано скине,

І час, мов стріла, пролетить.

І всі таємниці б розкрили…

Зупинка. Її відпустили,

Руки не схопивши й на мить.

Потім він говорить про сум, який нас охоплює вже на схилі життя, нагадуючи про всі втрачені можливості:

А раптом життя не складеться —

Заходиться й крається серце:

Усе промайнуло, усе!

Обійми, в які не упали,

Уста, які не цілували,

І очі, в які закохатися б понад усе.

І місячна ніч нам зоріє,

Самотність обляже й зігріє,

І сльози наш спогад заллють:

Надії й усі сподівання

І до незнайомок кохання,

З якими не вийти вже в путь…

Спортсмени також знають, що програш лишає гіркий присмак тоді, коли навіть не намагаєшся виграти. Наше найбільше розчарування — програти, не поставивши на кін усе, не використавши на повну силу свій хист.

Отже, чотири стовпи допоможуть навчитися насмілюватись: віра у свою компетентність, захоплення сміливістю інших, нехтування перфекціонізму й нагадування про те, що поразка особливо болить без відваги.

12. Невдала освіта?

Навчати — це не наповнювати вазу, а запалювати вогонь.

Мішель де Монтень

Наші навчальні заклади повні-повнісінькі талановитих викладачів та викладачок, що дбають про наших дітей, захоплюються їхніми результатами, спроможні закохати у свій предмет і вважають за свій обов’язок дати всім учням однакові шанси на успіх. Я сам хотів стати письменником, коли відвідував заняття з літератури, доки не зустрів харизматичного викладача філософії Бернара Клерте, про якого сьогодні можу сказати, що він змінив моє життя. І моя професія викладача щодня дає мені величезну втіху. Моя мета — у будь-якому разі не зіпсувати нашу й так неідеальну навчальну систему.

Проте мені здається, що наші школи самі себе прирікають на невиконання своєї ролі, не розповідаючи про переваги поразок. Та, перш ніж критикувати, я хотів би уточнити, про що саме йдеться. Я викладав у різнних місцях: у звичайному закладі в маленькому містечку в регіоні О-де-Франс, у паризькому ліцеї, у спеціалізованих закладах у департаменті Сена-Сен-Дені, у державному ліцеї ордена Почесного легіону, в Інституті політичних досліджень у Парижі. Я навчав як жителів нещасливого району Боске в місті Монфермей, так і дітей із багатих паризьких кварталів, як людей із півночі, котрі перетинали поля на всюдиходах, щоб прийти на заняття, так і юних мешканців передмістя, що ніколи не бачили моря. Однак усюди я помітив схожі незмінні проблеми.

Школа, яка не навчає індивідуальності

Перша з цих проблем здавалася сміховинною, але насправді такою не була: учнів рідко хвалять за те, як вони помиляються. Дістати низьку оцінку за невиконану роботу й за натхненний перехід на іншу тему —