Читати книгу - "Леді Африка"

— Але я також стараюся.

— Ну, коли так, то що ми ще можемо зробити, правда?

Він цнотливо цілував мене сухими губами.

— На добраніч, люба.

— На добраніч.

Я намагалася заснути, але поки він глибоко дихав, вже перебуваючи у власному світі, мене переповнювало дитяче бажання повернутися у своє ліжко у «Ґрін Гіллз». Я рвалася душею у свою стару хатину з меблями, змайстрованими з коробок з-під парафіну, та з тінями, які знала мов рідні. Я хотіла, щоб час дав задній хід і залишив мене там. Я хотіла додому.

— Не знаю, що робити з Джоком, — сказала я Дос, коли ми за кілька місяців по тому зустрілися в місті.

У Дос було багато справ у школі, це її дуже турбувало, втім я все ж таки вмовила її зустрітися зі мною в Норфолку та випити чаю з сандвічами.

— Думала, що секс буде найпростішою частиною...

— Я нічого про це не знаю. У школі міс Секомбе нема хлопців. А з тими, яких зустрічаю на танцях, далі обіймів і флірту нічого не посувається.

— У нас не виходить. Ось, що маю на увазі. І ми ніколи про це не говоримо. Я почуваюся, ніби в темряві.

— Йому що, це не подобається?

— Звідки я знаю?

Я спостерігала за тим, як Дос відриває від свого сандвіча шкірку та залишає м’якушку, вкриту білястим маслом і рубаною шинкою, — і думала, як їй пощастило: переймається лише через іспити.

— Тобі ніколи не хотілося, щоб нам досі було по тринадцять?

— Господи, ні, — скривилася вона. — Думаю, тобі також.

— Все було набагато простіше, — зітхнула я. — Джок прожив удвічі більше за мене, навіть воював. Він повинен знатися на таких речах, узяти все під свій контроль, хіба ні?

Я знову зітхнула, відчула роздратування:

— Принаймні так роблять чоловіки.

— Я не знавець, — знизала вона плечима. — І я зовсім не знаю Джока.

— Приїжджай пожити до нас, — почала вмовляти я. — Мені потрібна людина, яка була б на моєму боці. Крім того, це просто може бути весело. Як за старих часів.

— У мене іспити, не забула? І коли це скінчиться, на рік поїду в Дублін до маминої рідні. Я вже казала тобі про це.

— Але ти не можеш поїхати. Ти — моя єдина подруга.

— О Берил. Може, все не так погано, як здається?

Вона ще не скінчила фразу, а я вже розплакалася, чим здивувала нас обох.

Протягом наступних місяців, хоч я більш і не була до цього причетною, спостерігала за тим, як батько отримав «Військово-морський кубок», «Меморіальний кубок війни», «Майберґ-Гіддел» та престижний «Золотий стандарт Східної Африки». І незабаром з’явилися кілька пристойних покупців, які намагалися рознюхати, що тут і до чого. Новини про те, що «Ґрін Гіллз» у скруті, вже поширилися околицею. Здавалося, не має жодного значення те, що батько був одним із перших конярів у колонії, започатковував тут цю справу, що його коні мали золоті нагороди; ті самі газети, які свого часу звеличували його перемоги, тепер пліткували про його банкрутство. Деякі видання обміркували причини, а «Найробі Лідер» навіть опублікував маленького глузливого вірша:

Гарний коняр Клаттербак.

Йому пощастило: ще б пак!

Та нині він дуже змінився,

На жаль, дочиста розорився.

Стайню на продаж — ось так!

Батько, здавалося, не брав того до серця або вдавав, що це його не обходить, та мене дуже засмучували ці публічні обговорення наших невдач з «Ґрін Гіллз». Я хотіла, щоб всі пам’ятали, якою чудовою була наша ферма, зведена на пустому місці, скільки всього доброго разом із нею прийшло в округу. Але після шістнадцяти років неймовірно тяжкої батькової праці, його надмірної вимогливості до себе й своїх коней усім цікаво було обговорювати єдине — його крах. Чорні жарти про «Ґрін Гіллз» виставляли батька за повчальний приклад для тих, хто не бажав опинитися в такому жалюгідному становищі.

Аукціон затягнувся на кілька виснажливих місяців. Приїздили покупці та починали збивати ціну на тачки, вила й упряж. Це нагадувало коробку з конструктором, який висипали на підлогу й кожну детальку беруть до рук незнайомці: будівлі розібрали одну за одною, стовпчик за стовпчиком — хатину для конюхів, стайні, будинок... Коней розпродали похапцем, за смішними договірними цінами, від яких мені ставало зле, — усіх, окрім шістнадцяти, яких ми з Джоком збиралися притримати, поки не запропонують гідну платню. Звичайно, Пегаса це не стосувалося.

— Не віддавай Кама менш ніж за п’ятсот фунтів, — повторював мені батько в день свого від’їзду.

Я поїхала аж до Найробі, щоб його провести. На вокзалі серед штовханини, в хмарах червоної куряви завантажували та вивантажували худобу. Тото тягали й переносили клунки та скрині, удвічі більші за них самих. Один хилитався, мовби в танці, з пожовклим слоновим бивнем, а Емма метушилася зі своїм капелюхом.

Після років, протягом яких вона діймала мене всілякими порадами та заборонами, цього дня їй уже не було чого сказати. І мені теж. Я ледве могла пригадати, що мене так налаштувало проти неї. Бідолашна здавалася такою ж розгубленою, як і я. Єдиний раз потиснула мені руку й кинулася мерщій до трьох закіптюжених сходинок вагону. Ось і все.

— Дай нам знати, коли щось знадобиться, — сказав батько.

Він усе крутив і крутив у руках свій капелюх, м’яв його криси.

— Не хвилюйся. Зі мною все буде гаразд, — сказала я, хоча зовсім не була в цьому впевнена.

— Колись ти зможеш тренувати коней для інших власників, може, навіть для Деламера. У тебе здібності й добра база.

— Хочеш сказати, що я зможу отримати ліцензію? Хіба таке можливе для жінок?

— Але ж і заборони на це нема.

— Я б могла спробувати... — мої слова зависли в повітрі.

— Бережи себе та старанно працюй.

— Я старатимуся, татку.

Жоден із нас ніколи не вмів висловлювати свої почуття. Я сказала йому, що сумуватиму, а потім дивилася на його рівну спину в піджаку, поки він підіймався у вагон. Його від’їзд очікувався протягом місяців, та я все одно не була готова до цього. Чи знав батько, як сильно я його любила? Як тяжко й боляче мені було втрачати те, що