Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

-Не кричи... Ти хоч розумієш що ти зробила?! - Крикнув Домінік, - ти переплутала два зовсім різношерсних, ЯК НА ТЕБЕ НЕ КРИЧАТИ?!!!

-Ти посваритись хочеш? 

-А як тут не сваритись?!

-А, ось так... То може давай одразу розлучимося?!

-Поміть, про розлучення ти перша заговорила!

-Ах так, то я з тобою не говорю!!! - крикнула Джейн, ідучи до виходу, - телепень паршивий!

-Тай будь ласка, менше нервуватись буду! - крикнув Домінік їй у слід.

Джейн гримнула дверима, що аж стіни затремтіли. Я зітхнула, звівшись на лікті. «Екшену тут замало я тут написала. Потрібно переписати», - подумала я.

Я розчесала волосся, з горем навпіл переодягнулась, та прийнялась заправляти ліжко. Нарешті закінчивши, взяла із тумбочки книгу, яку прийнялась читати вчора. У реальному світі я не була фанатом читання книг, проте тут серед усієї колекції, що була у моєї героїні, я знайшла щось непогане. Хоч з користю час проведу.

Проте якраз у цей момент почувся стук у двері. Після моєї характерної репліки, до кімнати увійшов Олівер, привітно посміхнувшись: 

-Привіт). Як справи? 

«Щось він зачастив до мене ходити, - подумала я, - і нехай. Я тільки рада».

-І тобі привіт. Ніби добре. А в тебе?

-Маячня, давай не будемо. Ти вже снідала? - сівши поруч, запитав хлопець. 

-Ще ні. Джейн та Домінік посварились? 

-Ти аж сюди чула? - здивовано запитав хлопець. 

-Так. Я від цього і прокинулась. 

-Ай, не бери це в голову. Я не здивований, що вони посварились. Але можу запевнити, що через кілька днів будуть знову пеститись одне до одного.

-Зрозуміло... - всміхнувшись, відповіла я, - А?.. 

-З розслідуванням все погано. Ми їх не впіймали. І вже, напевно, не впіймаємо...

Я засмучено опустила голову. 

-Просто будемо сподіватися, - продовжив хлопець, - що вони не вчинять чогось подібного.

«Вчинять(», - занепокоєно подумала я. За вікном раптом почувся голосний грім. 

-Знову дощ насувається? - засмучено промовив Олівер. 

-А чому так похмуро? 

-Не люблю дощі. Мені більше до вподоби сонячна погода. Хоча... У мене є одне сонечко, яке освітлить будь-яку непогоду)... 

Він акуратно заклав мені за вухо пасмо злегка розтріпаного волосся, ніжно глянувши в мої очі та ніби потонувши у тому синьому, бездонному океані. Я посміхнулась, також дивлячись прямісінько йому в очі. Між нами раптом запала коротка, проте одночасно з цим така довга та тягуча пауза.

-Кетрін, - почав раптом Олівер, - я... Давно хотів тобі дещо сказати... 

Я відчула, як моє серце прискорило свій темп. Невже?! Невже він це скаже?! Хлопець вкотре глянув у мої бездонні очі, стараючись правильно сформулювати свої слова.

-Я тебе...

Як раптом до спальні без стуку увійшла Джейн. Вона виглядала роздратованою, засмученою та невдоволеною, хоча всіляко старалась цього не показувати. Я зніяковіло та трохи розчаровано глянула на неї, проте старалася не показувати свого обурення. 

-Доброго ранку, Кетрін, привіт Олівер, - посміхнувшись, привіталась жінка. 

-Доброго), - відповіла я, одразу перемкнувшись на іншу манеру спілкування та роблячи вигляд, що не знаю про сварку, і не незадоволена її приходом у даний момент, - ти виглядаєш... Засмученою? Що сталось? 

-Ні, тобі здалось, все нормально). 

Олівер недовірливо хмикнув, так ж незадоволено відвівши погляд. 

-Кетрін, ти як? - стурбовано запитала Джейн, підійшовши ближче до подруги, - вибач, що я раніше не заходила, не було часу(.

-Нормально. Краще, ніж вчора). 

-Ну і добре. Я тут сніданок мала йти готувати. Що ти будеш? 

-Не знаю. Зроби щось на свій розсуд. 

-Гаразд. Дай мені пів годинки). 

-Добре). Але тільки пів годинки, не більше! Я час засікла!)

Джейн посміхнулась та вийшла із кімнати, зачинивши за собою двері. Я знала, що на цьому моменті він мав зам’ятися та забути про своє зізнання. Моя героїня не надала цьому уваги, проте я не могла це так залишити. Я більше не могла так жити. У постійних інтригах, здогадках та тривогах. Я кохала його. І ніщо мені не заважатиме. Мій це світ, і тут господиня – я!

-То що ти хотів сказати? – впевнено, цілеспрямовано запитала я.

Він почув наполегливість та бажання це чути у моєму голосі. Його погляд сковзнув по мені, що закохано дивилася на нього, чекаючи відповіді. Він нахилився ближче. Між нашими обличчями залишилося лише кілька сантиметрів.

-Невже це вже має значення? – тихо запитав він.

Його тепле дихання звабливо торкнулося моєї шкіри.

-Це завжди мало значення, як має і зараз, і матиме завжди. Я хочу це почути.

-Що ти хочеш почути?)

Він зараз грався із моїми почуттями, ходив поряд і навколо, а не прямо.  

-Те саме, що й ти від мене, це очевидно, - відповіла я.

Моє серце билося так швидко, як ніколи. Воно палало, його переповнювали щирі, почуття, бажання кохати та бути коханою.

-То ж озвуч це. Що ти хочеш, щоб я сказав?

Я, зачаровано дивлячись у його очі, впевнено відповіла:

-Що ти мене кохаєш.

-Я кохаю тебе.

Наші погляди міцно зціпилися одне з одним. Це були, наче чари, я не могла це пояснити. Я ніколи не відчувала чогось подібного до когось, мене неначе приворожили, зачарували. Я кохала свого персонажа, свою фантазію, свою вигадку. Як це до жаху абсурдно звучало. Проте мені було байдуже. Нам було байдуже.

Він перевів погляд з моїх очей, сковзнувши ним на мої пухкі вуста. Я звабливо прикусила губу. Що за німфа?! Зачаклувала, наче та мавка! Він, не роздумуючи, нахилився ще ближче, м’яко накривши мої губи своїми.

Я від несподіванки різко вдихнула, та потім просто солодко відповіла взаємністю. Моя рука обвила його шию, пальці, можливо, дещо нахабно зарилися у його волосся. Його долоня сковзнула з моєї шиї, опинившись на талії.