Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

-З чого ти взяла що ми знайомі? - відвернувшись, запитав Даніель. 

-Ви звертались одне до одного по імені, як я раніше сказала. Також із її докорів та коментарів було зрозуміло, що вона дуже багато чого про тебе знає і знайома з тобою досить давно.

-Я не збираюся тобі це розповідати, - коротко та байдуже відповів Даніель. 

«Сіла й плачу», - промайнуло у моїй голові. На мить мені навіть стало смішно з попереднього діалогу.

У цей момент у мене задзвонив телефон. Я підвелась та відійшла в сторону, підіймаючи слухавку. 

-Алло? - тихо промовила я. 

-Привіт, красуне, - відповів Олівер по іншу сторону дроту, - як там справи? 

-А, все гаразд. Даніель прийшов до тями. Я тобі так і не написала... Вибач, зовсім з голови вилетіло. 

-Нічого страшного. Я говорив із лікарем - якщо все буде добре, увечері можна буде забрати Даніеля додому.

-Добре. 

-У вас там все гаразд? 

-Ну... Ніби так... А у відділку що? 

-Бандитів упустили. Вони дуже спритно втекли. Зараз всі намагаються вийти на їхній слід. 

-Зрозуміло... До зустрічі. 

-Угу. Бувай. 

Олівер перший поклав слухавку. Я забрала телефон від вуха та глянула на його екран. Він вже майже розрядився. Залишалося лише три відсотки заряду батареї. Вона зітхнула, заховала телефон та повернулась на своє місце. 

-Хто це був? - одразу ж запитав Даніель. 

«От все тобі знати треба», - роздратовано подумала я, відповівши приблизно те ж саме:

-А тобі яка до того справа? 

Він замовчав та відвів погляд. 

-Олівер телефонував, - промовила я, - увечері, якщо все буде гаразд, тебе можна буде забрати додому. Белатрису упустили, але є шанс, що ще вдастся натрапити на її слід. 

-Упустили... - тихо, розчаровано повторив хлопець. 

Буквально через кілька хвилин до палати увійшов Олівер. Я, побачивши його, здивовано підійняла брову. Він, підійшовши до мене, прошепотів: «Ми вільні. Домінік чекає на вулиці. Їдьте додому». Я кивнула та одразу ж вийшла в коридор.

Я із неоднозначним настроєм лежала в себе в кімнаті на ліжку. Я була неймовірно виснажена, відстала від розслідування, адже була втомлена та увесь цей час відпочивала. Та мені було й байдуже на це.

Перед моїми очима все ще були картинки із закинутої ферми. Розум не полишали нескінченні роздуми, про те що сталось. Мені хотілося побачити Олівера. Я бажала знову обійняти його, притулитися до нього, підтримати, допомогти... Усе подальше розслідування він практично повністю взяв на свої плечі, я бачила, як йому було важко. Іноді навіть картала за те, що написала таку долю для нього.

Я уже давно змирилася із фактом свого кохання. Я досі не знала, у що це виллється, проте я була безсила проти своїх почуттів, тож наййліпшим рішенням було – перестати картати себе за це.

Якраз у цей момент почувся стукіт у двері. Я дещо сонно та мляво повернула голову у бік входу, промовивши:

-Зайдіть.

Двері відчинилися, і до кімнати заглянув Олівер. Наче знав, що я думаю про нього.

-Привіт). До тебе можна? – запитав він.

-Тобі можна, - відповіла я, - але був би це хтось інший – не впустила би).

Олівер засміявся, запитавши:

-І чим ж я відрізняюся від них усіх?)

Я грайливо примружила очі, замислено протягнувши:

-Це… Риторичне запитання).

Він знову посміхнувся, відповівши:

-Таке ж риторичне, як кохання?

Така раптова репліка змусила мене розгубитись. Такого я точно не писала. Сюжет уже збився зі свого ритму та зайшов не в те русло. Але я, чомусь, зараз особливо не перейнялась цим.

Помітивши моє збентеження, Олівер перевів тему, сівши біля мене на ліжко:

-Як ти себе почуваєш?

-Тепер добре, - підводячись, відповіла Кетрін.

-А раніше - ні?

Я лагідно, неначе кішка, притулилася до нього, потершись щокою об його плече.

-Раніше я була одна, а тепер поряд ти.

Олівер, приобійнявши мене, посміхнувся, а потім сказав:

-Що ж, напевно, досить вагома причина).

-Як у вас справи із розслідуванням? – запитала я, обійнявши його плече.

Хлопець замислився, похмуро дивлячись в бік.

-Нічого нового. Зараз Алан мав прийти, він там щось нове помітив, може це стане новою зачіпкою. 

-Ви її знайдете?

-Ти питаєш моєї думки?

-Угу.

-Не думаю(. Вони вміло втекли та доволі добре замели сліди, я не впевнений, що уже можливо натрапити на якийсь слід(…

-Зрозуміло...

Він помітив мій посумнілий тон та одразу промовив:

-Агов, красуне, ти так сильно переймаєшся цим?(

-Авжеж так, - відповіла я, - це ж як мінімум наша подальша безпека і так далі. Я вже не говорю про інші нюанси. Хто знає, що вона витворить наступного разу?

«Я ж то знаю(…» - додумала я. Олівер лагідно взяв мою маленьку, холодну долоню у велику свою, мило її зігріваючи.

-Не хвилюйся, красуне, - м’яко, любляче мовив він, - усе буде гаразд, я тобі це обіцяю.

-Точно? – запитала я, підійнявши погляд на нього.

-Точно).

Поряд з ним я відчувала себе якоюсь дитиною. Малою, беззахисною, що потребувала його підтримки та опіки.

-Тобі нічого не потрібно? Можливо, я можу щось для тебе ще зробити?

-Просто обійми мене.

-Хм, просто?) – неоднозначно всміхнувся він.

-А що ти тоді розумієш під "не просто»? – запитала я.

Він на мить замовк, дивлячись на мої губи, а потім відповів:

-Ні, нічого.

Він обійняв мої плечі, захопивши усе моє тіло у свої обійми. Тихі, лагідні і приємні. Я знову відчула спокій та тиху втіху. Тільки поруч із цією людиною мене полонили такі почуття.

Наступного ранку я прокинулась від чергових криків на першому поверсі. Я підвелась та глянула на годинник: це була дев'ята година ранку. Із першого поверху долинали лише окремі репліки:

-А ти не кричи на мене! - почувся голос  Джейн, - дожилася, кричить він на мене!