Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вар'яти: Вибрана проза 📚 - Українською

Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вар'яти: Вибрана проза" автора Богуміл Грабал. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 52
Перейти на сторінку:
підошви черевиків об щабель, і Єнді в очі сипнуло графітом та піском.

Коли протер очі і знову задер голову, то якийсь час дивився на дах ливарні, що розпростерся вгорі, мов кажанячі крила. А з помосту ливарник кричав:

— Хлопаки, холера ясна, хлопаки, вісімка виллялась!

Єнда не мав жодного бажання гарувати і теж піднявся драбиною, полазив трохи вздовж каналу, милуючись, як над блакитним вогником палають кусні деревного вугілля. Потім відчинив двері і вийшов на колію, вдихнув холодне нічне повітря та й задивився на всіяне зорями небо.

У цю хвилину велетенська мидниця, що була сперта на конструкцію мартена номер вісім, перевернулася, і весь розпечений жужіль сплив до каналу. Ливарнею розлилося рожеве світло, а на дні каналу полум’я злизало Єндині куртку і шапку. Майхер, повертаючись із обручами, завмер, скрикнув і, кинувши обручі, побіг, спіткнувся, впав, миттю зірвався на ноги і, весь чорний від графіту, погнав до каналу, волаючи:

— Люди! Люди! До мене!

Стягнув куртку, прикрив нею обличчя і на колінах підповз до каналу й крикнув у глибину:

— Єнічку! Єнічкуууу!

З буфету прибіг бригадир, так само накинув на голову куртку, але коли вже хотів спуститися драбиною до каналу, драбина, котра горіла знизу, повільно зсунулась, як у глибоку воду.

— Може, Єнічек переліз куди далі?! — гукнув і побіг уздовж каналу, але бачив тільки розпечений жужіль, що розливався по землі.

Його обступили робітники з німим запитанням в очах.

— Вже по нашому Єнічкові, — сплюнув бригадир. — Ідіоти! Як ви могли поставити ту мидницю на лінію?! На лінію!

У цей самий час з боку сьомого мартену повертався Єнда, а коли зауважив ті спалахи і збіговисько, зупинився наляканий.

Бригадир, котрий помітив його першим, проказав лагідно:

— Єнічку…

А дзвони на печах різноголосо били на сполох. Майхер прохрипів:

— Єнічку! Живий? Де ж ти був?

— Ох, Єндо, Єндо, але ж ти нас настрахав! — видихав важке повітря бригадир. — Бачиш, біжать уже по тебе лапайдухи… Вертайте! Нічого не сталося! — крикнув до санітарів, і ті разом з ношами повернулись назад.

А робітники зазирали до каналу, де тихенько стріляли перегорілі держаки лопат. Потім поглянули на Єнду, котрий кивнув на канал:

— Гарна була куртка, шкода її…

Бригадир висякався:

— Ну так, але ми тут думали, що ти її мав на собі.

— То ви гадали, що я лишився там?

Майхер підняв руки догори:

— Ти, бицю! А як ти думаєш, чого б оті бігли сюди з ношами? Чому дзвони били на печах?

— Через мене?

— А через кого?

Єнда роззирнувся, зазираючи чоловікам в очі, а всі ті очі дивились на нього. І тут Єнду осяяло, що він таки чогось вартує, що він, Єнда, на цій ливарні кимось таки є.

— То ви би-сьте за мною ще й побивалися? — запитав з недовірою.

— Ясно, — сказав Майхер.

— Але чому?

— Бо нам би тебе тут дуже бракувало, бицю. Всі ж знають, що з тобою маємо тут люксусову забаву, ага! — сказав Майхер.

— То ви мене направду любите? — крикнув Єнда. — Ну, коли так, панове, то мусите заскочити до нас усі разом. Обмиємо таку справу. Позсуваємо столи, і я вам буду крутити платівки з гуртом пана Кучери: «Ля-а-акріма не-е-еґро-о!». Я буду пив мінеральну, а ви — горілку. Влаштую вам пиятику перша кляса. А я думав, що ви мене геть не любите… Салют голодупенків, панове!

Бригадир сказав:

— Добре, Єнічку, а де ж ти був?

— Надворі… Ходив дивитися на небо. Та-а-кі великі зорі, як п’ястуки!

— Які великі? — спитав Майхер.

— О, такі, о… як кулаки, — показав Єнда.

Майхер скинув свою шапку, насадив йому аж на підборіддя і сказав:

— Ну, не знаю як іще ліпше показати, як його люблю!

ВАР’ЯТИ

1

На лаві перед цементним заводом сиділо двоє стариганів, сварилися, хапали себе за обшлаги маринарок і верещали один одному у вуха.

Сіра мряка цементного пилу моросила над цілим краєм, усі будиночки і садочки вкриті були шаром перемеленого на муку вапняку.

Я збочив на всипані пилом поля.

Під самотньою грушею худорлявий чолов’яга жав серпом траву.

— Гей, пане, що то за старигані, що так верещать біля цементівні?

— Маєте на оці тих, що сидять біля головної брами? То наші пенсіонери, — відказав худорлявий чолов’яга і продовжив жати.

— Гарна в них старість, — кажу.

— Правда? — сказав чоловік. — Я теж страшенно тішуся, що за кілька літ буду там сидіти.

— Якщо ви дочекаєтесь пенсії.

— Нема сумніву. Тут у нас незвично здорова місцина. Пересічний вік становить сімдесят літ, — сказав чоловічок, продовжуючи однією рукою спритно жати траву, з якої збивалися вгору клуби цементного пилу, мов дим над багаттям з вологої деревини.

— Перепрошую, — кажу, — але через що ті дідусі так сваряться? І чому безперервно кричать один на одного?

— Бо їм ідеться про ту цементівню. Вважають, що вони ліпше би всім покерували. А поза тим, як ся накричать, то ввечері мають ліпшу спрагу! Та це й не диво, бо ж вони усеньке життя в тій цементівні відгарували, то й зрослися з нею, то й життя їм нема без того заводу.

— А не ліпше, аби ходили собі на гриби? Або взагалі переселилися десь у прикордонні ліси? Кожен би дістав собі хатку з садочком.

Кажу я, витираючи краєм долоні носа, а на руці з’явилася слизька чорна смуга.

— То є так! — сказав чоловічок і перестав жати. — Їден з пенсіонерів на ім’я Маречек переселився в ліси, а за два тижні привезла його назад швидка. Від тамтого здорового повітря дістав ядуху. Але за два дні знову був здоровий, як риба. Той, що біля головної брами найбільше верещить, власне і є Маречек. Бо то, знаєте, повітря тут таке моцне, як горохівка.

— Я горохівки не люблю, — сказав я і відступився до груші.

Запилюженою польовою дорогою чвалала пара коней, збиваючи копитами тумани дрібного цементу, аж віз у них потопав. Невидимий фірман співав собі радісно, а пристяжний жеребець закусив вудила і відламав галузку груші, струсивши зо центнер цементного пилу. Витягши перед себе руки, наче сліпий, навпомацки, я вибрався з тої хмари.

За мить я зауважив, що маю на собі сіре вбрання, хоча вирушив з дому в чорному.

— Скажіть мені, прошу пана, — кажу я, — де мешкає Їрка

1 ... 25 26 27 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вар'яти: Вибрана проза», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вар'яти: Вибрана проза"