Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Звісно, спосіб з цими імпровізованими відмичками був багато ефективнішим за викрутку, проте теоретично довшим та більш кропітким, – й Іван Родіонович теж це розумів.

         В першу чергу він просунув в верхню частину щілини скріпку у вигляді кільця. Це був свого роду «натягувач», й під час зламування його потрібно обертати в ту ж сторону, в яку обертається замок, аби його відкрити. Цей замок обертався по часовій стрілці.

         «Чудово», – видихаючи, про себе сказав Іван Родіонович, очевидно радіючи тому, що зрозумів куди обертати натягувач. Все ж, це був тільки початок. Наступна канцелярська скріпка із зігнутим кінцем, яку він взяв у праву руку – і є відмичка. З її допомоги вийде відтягнути вниз «штифти» – невеличкі пружини, розташовані відповідно з коронкою ключа, – повертаючи ключ в потрібну сторону, штифти співпадають з коронкою та миттєво «падають» вниз, від чого двері зрештою відчиняються. Зігнутий на дев’яносто градусів кінчик скріпки міг відтягнути вниз штифти, але на відміну від комфортного для людської руки ключа для цього потрібна чудова моторика пальців та хороший слух, щоб чути розблоковану пружину, кожну з яких приходилось відтягувати по одній, – що загалом займало багато часу та нервів.

         Івану було тяжко осмислити, як можна тільки на слух відтягти донизу штифти. Поколупавши там трохи, він відчув, що кінчик відмички продавлює якийсь твердий, пружинний механізм. Надавивши на нього сильніше, пружина в той же мент тихо клацнула. Саме цей звук викликав неймовірний порив радості в Івана Родіоновича.

         – Чекай, чекай, ще трохи, – тремтячим голосом сказав він кошеняті за дверима, зрозумівши, що тепер в нього все вийде.

         Наступний штіфт знаходився трохи далі (він почав з найдальшого). Відчувши його, Іван Родіонович зрозумів, що віднині він справжній майстер в цій непростій, грішній справі. Підтвердив цю думку він тим, що зумів відтягнути цей багато тугіший від першого штіфт. І знову коротеньке, тихе «клац» – пружина сховалась в свою комірку.

         Всього штіфтів було чотири, й з іншими двома Іван справився з не більшими труднощами. Близько десяти хвилин сидів він навколішки, й в нього сильно вже оніміли ноги. Він мріяв зараз простягнути їх, проте залишалось лише обернути натягувач, щоб почути заповітне клацання відчиненого замка.

         Отже, все поробивши, Іван Родіонович витягнув із щілини скріпки та, піднявшись, розім’яв тремтячі ноги. Справа зроблена. Тепер тільки треба забрати кошеня.

         За відчиненими дверима сиділа сіра пухнаста тваринка з маленькими, блискучими (Іван подумав, що від сліз), трошки косими оченятами. Його коротенькі вушка стояли насторожено, голівка напрямлена вгору, а коротенький хвостик мотався зі сторони в сторону. Воно продовжувало нявкати, оголюючи свої білосніжні зубки, зовсім не зважаючи на те, що бачить незнайому людину. Як тільки Іван Родіонович похилився донизу, щоб взяти кошеня, – його рожевий носик рефлекторно здригнувся. Воно трошки пригнуло голову та стало чекати, що незнайомець робитиме далі. Кошеня це (наскільки це можливо в тварин) не мало ще життєвого досвіду, тож піддавалось будь-кому та будь-чому – усьому, що тільки випаде на його долю. Коли ж воно відчуло на собі холодні, тремтячі долоні незнайомця, – який пожадливо насолоджувався теплом його шерсті, – кошеня зігнуло лапки, все ще очікуючи наступних дій нежданого гостя.

         Тим часом Івану Родіоновичу хотілось скоріше забиратися звідси. Тут витав старий, курявий запах, хоча в самій квартирі було прибрано.

         Взявши кошеня на руки, Іван Родіонович наспіх зачинив двері (щоправда, тільки другі, внутрішні; ті, які він зламував, він мусив лишити відчиненими), зібрав речі в рюкзак та з тваринкою побіг до ліфту. В його голові витали різні думки з приводу вчиненого. Будучи психічно здоровою людиною, Іван розумів, що тільки-но зробив щось жахливе, непоправиме; щось, що виходить за межі людської моралі та первородних законів; проте він не знав, кого винити в цьому. Все ж, будь-кого в світі, тільки не себе. Люди, як вже говорилось раніше, грали в його житті дві можливі ролі: роль того, хто допомагає йому в досягненні найвищого блаженства, тобто найпотаємніших мрій та цілей, в число яких входили Андрій Прокопович та Ольга; та роль того, хто стає йому на цьому шляху, – і це, на жаль, була більшість всього сучасного суспільства. Наразі Іван Родіонович міг тільки вважати, що єдиним винуватцем є його батько – мов це він навіть не починав замовлення друга. Але вроджена, хоч і мізерна його любов до батька все ж викликала в нього сумніви та докори до самого себе.

         Через сильну схвильованість Іван навіть не помітив, що тіло його тягнеться назад внаслідок тиску навстіж розкритого рюкзака на плечах. Знявши його, він одною рукою його застебнув. Кошеня ж в правій долоні Івана звивалось та крутило голівкою навсібіч. Коли двері ліфта відкрились, Іван Родіонович поспішив геть з під’їзду та попрямував в сторону автобусної зупинки. На годиннику 4:20; наступна ціль – фотографія матері.

*  *  *

Іконописна майстерня була майже пустою. Тільки декілька старих художників розмовляли там, з нудьги перебираючи дерев’яні чотки.

Іван розумів, що забрати дорогоцінну фотографію за допомогою зламу в нього не вийде. Тож вирішив використати свою іншу, не менш ефективну зброю – вміння вільно розмовляти (або ж просто брехати) з людьми, в особливості з сильно релігійними (бо вважав, що всі вони однаково наївні). Проте найбільше полегшувала Івана Родіоновича думка, що в цій майстерні всі його повинні знати, як сина найкращого іконописця Києва. Іван був точно впевнений в тому, що батько розказав вже все про нього своїм колегам (звичайно, лише про хороші сторони). Одначе і в даному випадку в Івана Родіоновича виявилась деяка перешкода.