Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

— Дякую, тепер точно спи далі. 

Він знявся на ноги та попрямував до дверей. 

— Ти ж знав усе це. Тобі не потрібна була я, щоб дізнатися про ці махінації. 

Кіан спинився, але не розвернувся. 

— Так. Подякуєш пізніше. 

— Мені здається, я чогось не розумію. Або не знаю, що ймовірніше. 

На душу зійшло якесь темне й липке відчуття зради. Мені схотілося втікти з цієї квартири, навіть якщо це значило виплигнути з вікна. 

— Завтра поговоримо, мишо. Спи, ніч стоїть надворі. 

Але я більше не заснула. Лише час від часу грузла в темному забутті, тривожно прокручуючи в голові усеможливі сценарії розвитку подій, проте не могла схилитися до якогось конкретного. Поки він сам мені не дасть відповідей, думати й гадати над тим, що ним керувало, — абсолютно марно. 

За пів години я почула, як Кіан з кимось перекинувся кількома фразами, затим пролунали швидкі кроки, а ще пізніше відчинилися й зачинилися двері. Кляцнув замок, і у квартирі знову стало тихо. Куди він побіг уночі? Він спить узагалі? Може, Кіан — дурнуватий вампір? 

Я знову взяла телефона, прокрутила список контактів, але навіть Лукасові дзвонити не хотілося. На мить здалося, що було б непогано просто взяти й зникнути, вирізати себе з цієї картинки. Ще можна було б пошаритися по Кіановій квартирі, але навряд з пораненою ногою це дасть мені багато користі. Радше дострибаю на правій нозі до коридору й упаду десь там, бо чарівна пігулка вивітрювалася й переставала діяти, тож біль і дискомфорт поверталися. 

А втім… 

Виплутавшись з ковдри, я нащупала стінку й, тримаючись за неї, доскакала до дверей. Прочинила їх і прислухалася. Жодного звуку. А оскільки царювала глибока ніч, то було так темно, хоч в око стрель. І де тут світло вмикається? І куди йти? Від кожного кроку я кривилася, але йшла, роззиралася, увімкнувши ліхтарика, намагаючись визначити, де в цій величезній квартирі Кіан може працювати. Звісно, він може нічогісінько не тримати вдома, як то робила я, але в мені жила дурнувата надія знайти хоч щось. 

І тоді я здибала двері, прокрутила ручку й, прикусивши губу, сунулася досередини. На столі горіла одна лиш лампа, кидаючи тьмяні відблиски на якісь, як мені видалося, червоно-коричневуваті шпалери з дрібними золотими завитками. На столі стояли два монітори, проте обидва вимкнені. Те, що на них паролі, було очевидним. Я тихесенько протупала до столу й упала в м’яке крісло, що відразу ж прокрутилося. Гм. За що взятися? Я обвела поглядом засклені полички, за якими тулилися папки, книги і якісь статуетки, потім рукою потягнулася до шухлядки на замку. Звісно ж, мені не пощастило. На столі панувала просто ідеальна чистота, кожна ручка й кожен олівчик мав своє визначене місце, тож я не наважилася щось чіпати. 

Дорого-багато, звісно ж. 

Від’їхавши від столу, я роззирнулася геть по кімнаті. Біля стола попід стінкою стояв диван, ще далі — скляний столик з книгою на ньому. Він був так вигідно втулений збоку від дверей, що не відразу ж і помічаєш. Між сторінками книги («Таємна історія», Кіане Еллінгтоне? А чому не кримінальний кодекс?) лежав складений удвоє аркуш. Я витягнула його й піднесла до столу, підставивши під густе світло лампи. Список не друкований, написаний від руки, і майже весь складався зі списку імен. Проте, на щастя, мався припис у кутку: «Не працівники порту, які помічені найчастіше на його території». 

Я здригнулася, прочитавши перше ім’я. Десь, мабуть, могло проскочити й моє, бо я заявилася не як працівниця (а можливо, він складений до того, як я пішла на роботу в порт), але побачити в списку Лукаса я не очікувала. Мені видавалося, що він не любить порт, майже ніколи туди не навідується та тільки те й робить, що скніє в гаражі. 

Я помилялася. 

Його бачили там раз на два дні, і він прикидався звичайним працівником, хоча це не так — і кому, як не мені, це знати. 

«Ти ніколи не була в порту?» 

«Ні, не було причин туди ходити». 

«Там не так і цікаво: контейнери, крани, доки, кораблі, запах риби… Думаю, ти нічого не втратила».

За свої три зміни я жодного разу не перестріла його, але це нічого не значить: по-перше, він знав, що я там, а по-друге, він спокійнісінько міг приходити вдень, коли я відсипалася. Але про все це треба питати в нього самого, дурнуваті думки нічим не зарадять. 

Чорт. 

Я почувалася глибоко обманутою з усіх боків: і дурнуватим Кіаном, і Лукасом. 

Якщо я Кіанові не потрібна, то навіщо він мене в це втягнув? 

Хто вліз у мою квартиру й підстрелив мене, якщо я нічого важливого не розкопала й узагалі майже нічого не зробила? 

Чому Кіан, якщо я йому не потрібна, подбав про мене й притягнув до себе додому? 

Якщо він знав про махінації, тому досі нічого не зробив? 

У мить, коли я задумалася про втечу, щоб побігти й витрусити з Лукаса все, що він від мене приховував, вхідні двері знову прочинилися та зачинилися, почулося тихе шарудіння й кроки.

***

Привіт, дорогі! Як вам мій рояль з кущиків, себто оце-так-поворот?)) Сподіваюся, лише підігріло інтерес. Чекаю в коментарях, цьом.