Читати книгу - "Кишеня, повна жита"

— Я навіть жодного разу її не бачила, — сказала Пет. — Вона була гарна?

— О, ні, — сказала міс Марпл, — зовсім ні. Хворі лімфатичні залози й багато прищів. Вона також була дуже дурна. Я не думаю, — замислено провадила міс Марпл, — що вона коли-небудь мала багато друзів. Вона була дуже прихильна до чоловіків, бідолашна дівчина. Але чоловіки її майже не помічали, а інші дівчата використовували її у своїх інтересах.

— Це звучить досить жорстоко, — сказала Пет.

— Так, моя люба, — погодилася міс Марпл, — життя, боюся, жорстоке. По суті, ніхто не знає, що робити з такими дівчатами, як Ґледіс. Вони полюбляють ходити в кіно й усе таке, але завжди думають про неможливі речі, які ніколи не можуть із ними трапитися. Можливо, це щастя, у певному розумінні. Але на них очікує розчарування. Я думаю, Ґледіс розчарувалася в ресторанному житті та у своїй службі в кав’ярні. З нею не сталося нічого яскравого чи цікавого, а працювати доводилося тяжко — весь день на ногах. Можливо, тому вона й повернулася до приватної служби. Ви знаєте, скільки часу вона тут була?

Пет похитала головою.

— Думаю, недовго. Лише місяць або два. — Пет на мить замовкла, а тоді провадила: — Як жахливо, що вона вплуталася в цю історію. Думаю, вона щось бачила або щось помітила.

— Що мене найбільше стурбувало, то це прищепка для білизни, — сказала міс Марпл своїм лагідним голосом.

— Прищепка для білизни?

— Так. Я прочитала про це в газетах. Сподіваюся, так воно й було? Коли її знайшли, її ніс був затиснутий прищепкою для білизни.

Пет кивнула головою. Рожеві щоки міс Марпл набули червоного кольору.

— Це особливо мене розгнівало, ви повинні зрозуміти мене, моя люба. Такий жорстокий, такий наповнений холодною зневагою вчинок. Він певною мірою намалював мені картину вбивці. Бути здатним на таке! Так принижувати людину — велика підлота. А надто, якщо ти вже її вбив.

Пет повільно проказала:

— Думаю, я розумію, про що ви кажете. — Вона підвелася на ноги. — Я думаю, вам ліпше поговорити з інспектором Нілом. Він веде цю справу, і він зараз тут. Гадаю, він вам сподобається. Він дуже проста людина й добре розуміється на людських почуттях. — Її раптом охопило дрібне тремтіння. — Усе це нагадує якийсь жахливий кошмар. Незрозумілий. Божевільний. Позбавлений найменшого глузду чи будь-якого зв’язку.

— Я б так не сказала, — промовила міс Марпл. — Ні, я так би не сказала.

Інспектор Ніл здавався перевтомленим і змученим. Три смерті поспіль, і газетярі з усієї країни налетіли на нього, немов стерв’ятники. Справа, у якій нібито не було нічого несподіваного, тепер полетіла шкереберть. Адель Фортеск’ю — головна підозрювана — стала тепер другою жертвою незбагненного вбивства. У кінці того фатального дня помічник комісара поліції викликав Ніла до себе, і двоє чоловіків розмовляли до пізньої ночі.

Попри своє розчарування чи, радше, поза ним інспектор відчував певне внутрішнє задоволення. Схема, що складалася з дружини й полюбовника, була надто гладенькою, надто легкою. Він завжди їй не довіряв. І тепер його недовіра виправдалася.

— Уся історія набуває іншого вигляду, — сказав помічник комісара, з похмурим обличчям міряючи кроками свій кабінет. — Здається мені, Ніл, що ми маємо справу з якимсь психічно неврівноваженим злочинцем. Спочатку чоловік, потім дружина. Але самі обставини справи, схоже, показують, що все відбувається у вузьких межах. Усе відбувається там, у родині. Хтось із тих, що сіли снідати з Фортеск’ю, підкинув таксин у його каву або в його їжу, хтось із тих, що пили чай із родиною того дня, підкинув ціанистий калій у філіжанку з чаєм, який пила Адель Фортеск’ю. То був хтось такий, хто має повну довіру, на кого не звертають уваги, хтось із родини. Хто з них, підкажіть мені, Ніл, хто це був?

Ніл сухо зауважив:

— Персівала там не було, отже, він знову виходить сухим із води. Отже, він знову виходить сухим із води, — повторив інспектор Ніл.

Заступник комісара подивився на нього гострим поглядом. Щось у цьому повторенні привернуло його увагу.

— Що ви маєте на увазі, Ніл? Ну ж бо, викладайте, чоловіче.

Інспектор Ніл здавався незворушним.

— Нічого, сер. Я просто висловив думку дуже загального характеру. Тобто я хотів сказати, що обставини всіх убивств складалися вельми сприятливо для нього.

— Чи не занадто сприятливо, так? — Заступник комісара поліції поміркував і похитав головою. — Ви гадаєте, у якийсь спосіб він зумів створити для себе такі обставини? Я не бачу, як би йому це вдалося. Ні, Ніл, я справді цього не бачу. Але варто відзначити, що Персівал — чоловік надзвичайно обережний, — додав він.

— І дуже розумний, сер.

— А що ви скажете про жінок? Нічого не скажете? Але ж вони брали участь у грі. Ілейн Фортеск’ю і дружина Персівала. Вони були за сніданком, і вони пили чай у той день. Кожна з них могла це зробити. Ви не помітили жодних знаків чогось ненормального у стосунку до них? Але ж такі знаки не завжди перебувають на поверхні. Слід би пошукати, чи немає чогось у їхніх історіях хвороби абощо.

Інспектор Ніл нічого не відповів. Він думав про Мері Дав. Він не мав конкретних причин, щоб підозрювати її, але саме в цьому напрямку побігли його думки. Було щось непоясненне в ній, щось незадовільне. Слабкий насмішкуватий антагонізм. Таким було її ставлення до всього після смерті Рекса Фортеск’ю. А яким воно є тепер? Її поведінка й манери були, як і завжди, зразковими. Він подумав, що насмішкуватості в ній уже не було. А можливо, й антагонізму, але він намагався пригадати, чи раз або двічі в її очах не промайнула тінь страху. Він міг звинувачувати тільки себе, тільки себе самого за те, що сталося з Ґледіс Мартін. Її провинне збентеження він міг би пояснити інакше, аніж нервозністю