Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

Я проводила його розлюченим поглядом та подивилася на прилад. Та який з цього апарату толк? Заради чого я повинна мерзнути на пляжі й мріяти про сон. Мені хотілося тільки одного. Спати. Я, навіть, забула про Райана з Тіффані, які зараз повинні були намагатися впоратися з заклинаннями, щоб забрати ту фотографію.

Мене хвилювало лише одне. Чи не захворію я тут? І як мене потім будуть лікувати? Навіть, не знала тоді, чи є на острові лікарняний блок, де надають першу допомогу. Або здоров'я учнів теж справа наглядачів? Тоді, міс Вітріз не пощастило. Адже, в неї й так багато з нами турбот.

Про апарат переживати я не збиралася. До води залишалося кілька метрів. Так швидко приплив не настає, тож, нічого з цією залізякою не буде.

Вирішивши якось відволіктися, я поводила трохи датчиком по сторонам. І, переконавшись, що стрілка не ворушиться, піднялася, щоб трохи розім'ятися.

Тіло відгукнулося неприємним болем. Ноги сильно затекли, поки я на вприсядки слухняно виконувала свою роботу.

Я скривилася та постаралася розтерти ниючі місця. Але стало тільки гірше. Тотму, я сяк-так дострибала до великого каменя й сіла на нього, в надії, що скоро біль вщухне.

Сьогодні був повний місяць. Море тихо хлюпало об берег. На небі не було ні хмаринки. Як для ночі, було досить світло.

Таким пейзажем можна б було милуватися всю ніч, якби не цей нестерпний холод.

І чому вчитель не повідомив, щоб я одягла щось тепліше. Або, хоча б, залишив що-небудь зігріваюче? Наприклад, вогнище.

Я озирнулася на всі боки в пошуках гілок. Це було завданням неважким. Там, де закінчувався пляж, росли дерева. Але, як розпалити багаття, не маючи необхідних навичок? Може, професор спеціально залишив мене мерзнути, щоб я змогла роздобути вогонь?

Як би, враховуючи, що вони всі розповідають про мої здібності, це не варто виключати. Отже, варто спробувати все зробити саме так, як я припустила.

Про всяк випадок, я знову підійшла до приладу та поводила датчиком, схожим на мікрофон, по всім сторонам. Відзначила в блокноті час та результат, який не змінився. Після чого попрямувала за пошуками хмизу.

Скільки я ходила, збираючи гілки, я не засікала. Але, не більше двадцяти хвилин.

Коли я повернулася на пляж та підходила до місця мого нічного чергування, мої плани про багаття зникли, а гілки були кинуті абияк на пісок.

Датчик-мікрофон апарату, який так далеко знаходився від води, зараз погойдувався на хвилях біля самої кромки.

- Та, як же, так!? - я підбігла до апарату й швидко витягла мокрий датчик з води.

Він встиг весь промокнути та забруднитися в пісок.

- Ну, ні, тільки не це! - завила я, обтрушуючи від нього налиплий пісок. - Скажи, що ти працюєш. Будь ласка!

У розпачі я розмовляла з приладом, сподіваючись, що справедливість в світі ще існує. Та не так сталося як гадалося.

Для перевірки я навела на себе датчик, але прилад мовчав. Шкала не рухалася, хоч, залишалася все ще з підсвічуванням. Напевно, зіпсувався лише цей мікрофон. Але, раптом, він може зіпсувати і сам апарат?

Сподіваючись, що чиню правильно, я викрутила датчик з апарату й усе це перенесла на край пляжу. Ближче до дерев. Перевіряти, все одно, більше не було чого. І можна було вже не переживати за виміри.

Швидше, зараз мене хвилювала майбутня нагінка за те, що зіпсувала прилад. Цікаво, точно такий зможе дістати тато? У нього, ж, в міністерстві повинні бути зв'язки.

Я сиділа на березі та ламала голову, що тепер очікує мене за такий вчинок. Навряд чи, вчитель спокійно відреагує на таке непорозуміння.

І як довести, що я зовсім на трохи відійшла, а вода так швидко підібралася до нього? Та й, взагалі, справді. Як таке сталося?

Ведена цікавістю, я підійшла до того місця, де був апарат.

Щоб краще все розглянути, я дістала телефон та включила ліхтарик.

Розглянувши уважно пісок під ногами, мені стало не по собі. Поруч з відбитком від апарату, який я щойно перенесла в безпечне місце, був ще один, в метрі від нього. І він точно не належав дипломату професора.

Виходить, хтось переставив його. Але, хто?

На пляжі, крім мене, нікого не було. В цьому я була впевнена аж до цього моменту. Але зараз моя впевненість танула, як порція солодкої вати, під проливним дощем.

Я посвітила телефоном по сторонам. Однак, як і передбачала, нікого поруч не було.

Але, все ж, хтось переніс апарат та жорстоко мене підставив, знаючи про наслідки.

- Гей! - крикнула я голосно. - Виходь та вибачся! Розмова є! Все одно тебе знайду!

Мене відвідало відчуття дежавю. Вже на цьому тижні я ось так кричала серед ночі та пропонувала з'явитися тому, хто мене налякав. Тоді це виявився хлопчик, якого, крім мене ніхто не бачив. Невже, знову він.

- Джейкоб? - промовила я ім'я, якого боялася. - Це ти? Підійди до мене. Я не заподію тобі шкоди.

Ніхто, зрозуміло, не з’явився і не підійшов.

Що, втім, було не дивно. Це ж дитина. Якщо це він напаскудив, звичайно, він не підійде та не зізнається.

Хоча, чого він боїться? Що я його посварю за це? Або, що доведеться визнати свою витівку?

А, може, це і зовсім не він. Ну, з чого я грішила на цього милого хлопчика в светрі? Тільки, через те, що минулого разу він ховався від мене вночі? Сумнівний доказ провини, якщо чесно.

Нічого так і не побачивши, я вирішила піти уздовж пляжу. В ту ж сторону, куди відправився професор з другим апаратом.

Далеко відходити від моста я не ризикнула. Тому, незабаром розвернулася та пішла назад, продовжуючи присвічувати собі телефоном.

І тепер я побачила хлопця. Того самого. В тому самому светрі та джинсах. Він стрибав по уламках мосту, прямуючи кудись вперед.

- Джейкоб! - гукнула я дитину та помахала в його сторону. - Йди сюди! Там небезпечно. Ти можеш впасти, або вдаритися об каміння у воді.

Він подивився на мене та у відповідь теж махнув рукою. Тільки, слухатися не поспішав й продовжив скакати по дерев’яним уламкам.