Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Привіт-привіт, Бореллі! Що сталося, що ти згадав про мене? Давай, одразу кажи, бо щось підозріло це виглядає.

— Справді, Луїзо? Навіть для тебе? — усміхнувся я, спершись на спинку дивана.

І це була Луїза, моя колишня однокласниця і добра подруга, яка працювала у модельному бізнесі та точно могла б допомогти мені з будь-чим.

— Ну, коли ти востаннє дзвонив просто так? — засміялася вона.

— Гаразд, розкусила, — погодився я, відкинувшись. — Слухай, у мене для тебе новина. Скоро я одружуюсь.

— Що? — її голос виріс на кілька октав, і я ледь не відсмикнув слухавку від вуха. — Камілло Бореллі та одружується? Ти точно не жартуєш?

— Чиста правда, Лу. І в мене навіть прохання до тебе є. Моя дівчина — не італійка, і вона не хоче залежати від мене. Може, в тебе є якась ідея щодо роботи для неї?

Луїза мовчала кілька секунд, переварюючи почуте, а потім розсміялася:

— Ти зовсім як твій татусь! Але ладно, кохання ж — справа непередбачувана, так? Твоя дівчина — модель? Інакше не можу уявити, як ти міг так серйозно запасти на неї.

— Це вже не твоя справа, — віджартувався я, хоча не міг не помітити, що вона влучила у важливий момент. Щось у Вікторії справді було особливе. — Луїзо, ми можемо обійтися без сцен?

— Ага, авжеж, — я почув, як тяжко зітхнула подруга, а фоні почав хтось гучно кричати. — Ні! Франческо! У нас зйомка через годину! У тебе контракт!

— Я невчасно? — перепитав я, вирівнявшись на дивані. Мій погляд швидко знайшов Вікторію, яка, здається, вже йшла до примірочної.

— Як мене дістали ці дурні моделі, ти б знав! — Луїза знову тяжко зітхнула, навіть злісно. — Слухай, Бореллі, ти розумієш, що твоя новина шокує увесь шоубізнес? Камілло Бореллі одружується! Кінець усьому холостяцькому життю!

— Ти говориш так, ніби вже вигадала обкладинку зі мною..

— Не тільки з тобою, дорогенький, — і хоча, я не бачив вираз обличчя Луїзи, я прекрасно знав, що вона посміхається. — Гаразд. Я впевнена твоя подружка дуже гарна, адже на менше ти точно не здатен, Бореллі. Якщо їй цікаво, я завжди шукаю нові обличчя для нашого модельного агентства. І навіть готова прийняти твою красуню без досвіду. Просто скажи їй, щоб звернулась до мене.

— Це все, що потрібно. Дякую тобі, Луїзо. Я залишуся тобі в боргу.

— О, я вже собі це записала, Бореллі, — вона засміялася, а в наступну мить почулося, як вона знову кричить на когось на зйомці. — Все, мені потрібно бігти. Успіхів вам із твоєю таємничою нареченою.

З легким полегшенням я відключив телефон і заховав його до кишені, трохи задумавшись. Тепер залишалося дізнатися, чи справді Вікторія погодиться на цей шанс. Тільки-но я поклав телефон, як побачив, що вона повертається, тримаючи в руках ще кілька речей. Вона виглядала щасливою, однак так старанно намагалася приховати це за спокійною усмішкою.

І мені навіть самому стало цікаво, як багато шарів ховається за цією зовнішньою стриманістю Вікторії, і чи зможу я їх розкрити.

— Ти вже все обрала? — запитав я, підійшовши до неї ближче.

— Думаю, та-ак, — вона розвела руками, демонструючи свій «скромний» вибір, який, проте, все ще залишався доволі стриманим. — Ти сказав мені користатись тобою, тому я вирішила, чому б не задовольнити усі свої потреби.

Я щиро засміявся, звертаючи увагу на увесь її список бажань. Хоча, на мить мені все-таки здалось, що то точно вона ще пожаліла мене.

— Ми можемо зайти ще й в інші бутики, чи парфумерні, — запропонував я і помітив, як у неї майнули іскри зацікавлення, які вона, втім, старанно приховувала. — І це було не питання.

Ми вже зібралися рухатися далі, як я почув своє ім'я, сказане зі щирим дитячим подивом:

— Камілло Бореллі?

Я обернувся і побачив хлопця років десяти з широко відкритими очима, який виглядав настільки приголомшеним, що майже розгубився.

— Так, — я посміхнувся і махнув рукою, привітально схиляючись до нього. — Привіт, чемпіоне.

Хлопчик буквально застрибав на місці, тримаючись руками за голову.

— Ого! Я не вірю! Камілло Бореллі в нашому місті! Як добре, що я сьогодні поїхав з мамою на покупки, — захоплено вигукнув він, його голос лунав так голосно, що кілька людей навколо обернулися.

Я посміхнувся, підійшовши ближче. Така щира дитяча радість завжди була приємною. Навіть попри те, що я звик до уваги, в цьому було щось особливо тепле.

— Можна з вами сфотографуватися? — запитав він, дістаючи телефон. Його руки тремтіли, і, якщо чесно, я сумнівався, що знімок буде рівним.

— Звичайно, — я кивнув, стаючи поруч з ним. — Але знаєш що? Давай попросимо Вікторію допомогти. Вона точно зробить круте фото.

Я глянув на Вікторію, що стояла поруч, і простягнув їй телефон хлопця. Вона трохи здивовано подивилася на нас, ніби відкривала для себе мене з нового боку.

— Добре, звісно, — відповіла вона, злегка киваючи і піднімаючи телефон, щоб зробити кілька знімків. Здавалося, вона не очікувала такої сцени, і було відчуття, що відкривала щось нове про мене.