Читати книгу - "Долина Крижаних Сліз, Вадим Булава"

Під вечір погода дещо погіршилася. Вітер дужчав, а снігу ставало дедалі більше. Холод по трохи наростав, змушуючи залишатися вдома усіх, хто ще там не був. У лісі було тихо – навіть музика, що лунала з дупел, змовкла. Тільки час від часу щось могло спалахнути й одразу зникнути за найближчим деревом.

Майкл же ліниво розплющив ліве око. Його враз окинуло почуття дежавю. Тут було щось не так. Здається, йому загрожувала небезпека, але він знову опинився в іншому місці, врятувавшись дивним чином.

Він так само як і в Баррі протер очі, та з хрускотом розім’яв шию. 

– Йой, – лише й зміг промовити він, коли око забігало про приміщенню, де він лежав бозна-скільки часу, – Воно було набагато старшим за будинок Баррі, і виглядало більше як велика нора, про що говорила кругла стеля. До того ж вона була досить низько – всього метри два, та й висіло на ній купа всіляких мішечків, дерев’яних виробів та книг на полицях. Їхні старі, потерті палітурки свідчили про їхню старовинність. Можливо, навіть антикварність.Складно було сказати, хто міг жити у будинку, що був переповнений цими дивними речами.

– Цікаво, мені наснилося усе те, що відбулося у лісі? Цей вимір – плід моєї уяви? – Сам до себе звернувся Майкл, піднімаючись із ліжка, – Мабуть, ще там, на підході до печери, коли я ледь втік від тих сил, я втратив свідомість, а мене знайшов якийсь черговий лісник.

– Черговий? – З іншої кімнати, де сяяло блакитне світло почувся голос, і Майкл здригнувся від несподіванки. – Почекай, тобто ти тут від Баррі? Невже цей день настав? – Зі стурбованим обличчям з проходу вийшла людська постать, уся закутана у якийсь старий одяг. От тільки обличчя у цієї істоти було якесь зеленувате, а вуха загострені та видовжені.

– То це ви мене врятували? Ці лиси й усе це – не сон?

На мить їхні погляди зустрілися. У його очах Майк не помітив нічого загрозливого. Навпаки – він зрозумів, що перед ним і друг, тож він продовжив: – Так, Баррі відправив мене за Каменем Забуття.

– За чим-чим?! – Не повірив співрозмовник, – За всі ці століття жодна людина не тримала Камінь Забуття в руках. Навіть ми, ельфи, тільки здогадуємося про його сили. Мабуть, була причина, чому Баррі такий занепокоєний. Чи не так?

– Справа в окультистах, ви чули про них?

– Аякже! Як я про них можу не чути, коли Культ Вейдзо діє і в нашому світі. Взагалі-то у нашому він і з’явився. Це вже згодом вони перемістилися на Землю, а їхній портал знаходиться у Долині.

– Крижаних Сліз? – Шоковано викрикнув хлопець.

– Саме так. Я знаю, що вони атакували світ людей дванадцять років тому, але всі ми чудово пам’ятаємо їхню клятву про те, що ця їхня акція – одноразова і такого більше не повториться. А їхня присяга, наскільки я знаю, не порушувалася жодного разу за останню тисячу років.

– Але я особисто чув, як їхній представник повідомив, що рівно о дванадцятій ночі всім, хто знаходиться у Долині настане кінець. Він запевняв, що лавина зітре усе під нуль! – Обоє мовчали, думаючи про ситуацію, що склалася. Все було вкрай заплутано та дивно. Майкл вже й забув про перший день подорожі, коли все видавалося таким сонячним і радісним. За якихось декілька днів і Долина, і його життя змінилися до невпізнанності. Хтозна, можливо, все закінчиться добре, але й вірогідність поганого кінця так само велика. Нікому не відомо до кінця, що планують окультисти, і чого вони хочуть. Чому бажають порушити клятву? Навіщо залякують? Все стає складнішим навіть не з кожним днем, а з кожною хвилиною, яка доносить до героїв все нові й нові відкриття.

– Слухай, ми ж навіть і не познайомилися через усі ці розмови! Мене звати Дерек, і я є одним зі старійшин нашого поселення. Вже давно не приймав гостей, але мушу визнати до відлюдників себе не зараховую.

– Дуже приємно! Я Майк, і хотів також подякувати за те, що допомогли мені впоратися з цими… лисами? – Дерек голосно розсміявся, і усі його зморшки заворушилися. 

– Це тобі не ваші лиси, яких я колись давно бачив, бувши в гостях у Баррі. Це – летиси. Одні з найвідоміших хижаків нашого світу.

– До речі, – зацікавлено продовжив розпитувати Майк, – Виходить, я в іншому світі? Тобто у печері був портал?

– Взагалі по всій Долині дуже багато різних порталів до Світу Забуття, про більшість з яких навіть я не знаю.

– Світ Забуття… – Заворожено повторив Майк і присів у низьке крісло-гойдалку, – Але чому світ саме такий?

– Я не думаю, що час розповідати тобі всю історію, але саме сюди відправляються усі люди, на яких наклали закляття Забуття. Думаю, ти знаєш, що дуже багато людей з вашого світу зникає. Це не просто так, адже наш світ – одне з тих місць, куди ці люди потрапляють. Наприклад, всі ті, хто знаходився у Долині в новорічну ніч 2012 потрапили саме сюди, а не померли десь під заметами.

– Про це Баррі, здається, щось розповідав, але про світ цей не згадував. Та у мене виникло невеличке питання: то виходить, на мене теж наклали Закляття Забуття?

– На тебе поки що ні, і ти спокійно можеш покинути це місце, але якщо Культ Вейдзо, дійсно, використає Камінь, то усі ви потрапите сюди без можливості вибратися. – Ельф підійшов до вікна і важко зітхнув. Майк же теж підійшов до цього маленького отвору у стіні, дивуючись тому, що вперше бачить місто з іншого світу. Світу, де про їхній відомо так само мало, як і людям про цей.