Читати книгу - "Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей"

Віталій тоді з села поїхав, не відомо куди. Більше про нього не чув ніхто. Тільки через рік-два після його від’їзду дружки його патякали, що бандити на нього напали на вулиці, та так в підворотні і зарізали. Отримав все ж своє. А то навіть кримінальної справи не завели, так воно було чи ні не відомо, але Танюхиного тіла так і не знайшли. 

А вона, як тільки вечоріє, а хтось на лавці сидить, чи парочка якась, чи може рибаки на річці, приповзає до них. Сумно їй самій на дні лежати. Тільки от ходити не може, ноги ж м’які. Кого за ногу вхопить, той вважай помер. А хто вирватись зможе, так і той до зими не протягне. 

Ми мовчали, обдумуючи цю, скоріше трагічну, ніж страшну історію, про Танюху з м’якими ногами. Було дуже тихо, і вже дуже темно. Десь делеко почувся сплеск. 

Дивовижно як швидко опустився туман, тільки Арбузинка поблискувала перед нами. 

Шшшшшвик, шшшшшвик, шшшшвик… Неприємний звук створює мокра трава. В такій тиші дуже гарно чути навіть звук трави яку хтось розсуває. 

Артем якраз повернув до мене своє обличчя, яке здавалося блідою маскою в темряві, його губи розтяглися в посмішці ніби “ну що, схавала, городська”, і уже почав казати “А ось і вона…” 

- Можна я з вами трішки посиджу? Мені там самотньо… 

Цього було достатньо щоб ми заверещали і кинулись в різнобіч прямо до села. Голосніше за всіх горланив Макс, такий басовитий вереск підробити неможливо. 

Я теж кричала і бігла, хоч мені зараз і соромно про це згадувати. Тим більше що нічого такого ж і не відбулося, просто хтось дуже розумний вирішив над нами всіма пожартувати, та і ще й так голос вміло підробив. А щодо шелесту трави, то той, хто повз, злякався не менше нашого і зашелестів у протилежну сторону, тільки б його не затоптали. 

Насправді вийшло весело. Але хто тоді подав голос, так і не зізнався…