Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

— Князь Рюрик правильно мислить: Ігоря з Володимиром  не силою, не зброєю треба  мирити, а добрим словом. — Славута обвів поглядом своїх   ясних очей присутніх і,  не почувши заперечення,  повів далі:  — Однак боюся я, що нелегко це  буде  зробити. Обидва вони молоді, гарячі, честолюбні... Мабуть, найкращий  вихід  — закликати обох  до нового походу, якщо такий передбачається, щоб спільна мета  поєднала їхні  серця.

Святослав на  знак згоди хитнув головою.

— Я  так  гадаю: не  ждати, поки Кончак, Кза і  Коб’як об’єднаними силами вдарять на Київ  чи Переяслав. Зимовий наскок ханів  Кончака і  Туглія — то  лише розвідувальний похід.  Кончак почав нищити городи по  Сулі,  і тепер йому відкритий шлях  у глиб  Руської землі.

— То треба  вдарити на нього раніш! Не  дати  йому  змоги потоптати наші села  і городи! — вигукнув Всеволод Чермний.

— До  цього я й веду...  Закличемо всіх  князів — із Київської, і  з  Сіверської, і  з  Волинської, і  з  Смоленської, і  з Галицької земель — та спільними силами і вдаримо!.. Похід Ігоря не приніс відчутної перемоги. Навпаки, приніс тугу й нещастя Руській землі. Кончак буде  сміятися з  нас, коли дізнається, як  закінчився цей  нещасливий похід.  Тож, щоб не  сміявся, не  радів  дочасно, ми  зберемо всю  силу  Руської землі  і погромимо його  в половецьких степах!

— А коли ж  вирушимо? — спитав княжич Володимир. Святослав задумався.

— Щоб підготуватися як  слід,  потрібен час.  Ми  з Рюриком  пошлемо гінців до  князів, щоб  прибули з  дружинами до Києва на кінець травня. А ти,  Самуїле, — повернувся він до  купця, що  з  Жданом сидів   у кінці столу, — як  тільки підсохне, вирушай у половецький степ.  Вивідай, де  будуть цього  літа половецькі кочів’я, які наміри Кончака та Коб’яка.

Мусиш  повернутися  додому  в  останню  неділю травня. Якщо ж  затримаєшся, то  ждатимеш нас  біля  Переволочної  — там  ми  будемо переправлятися через  Дніпро...

— Зрозумів, княже.

— А твій молодий друг Ждан, — вів далі Святослав, — як я  вже  помітив, кмітливий хлопець. Я  хочу  послати його  з листом до Ігоря... Треба висловити князю наше невдоволення ним  і закликати до нового походу. Хай готується зі своєю братією!

— Хай  готується!  — погодився з думкою Святослава Рюрик. — А я пошлю подібного листа Володимирові Глібовичу.

Ждан не сподівався такого повороту подій. Їхати  від Любави  куди  б то не було,  а особливо до Ігоря, який хтозна-як подивиться на  втікача, він  не  хотів  би.  Та  як  заперечиш великому князеві?

Його замішання помітив боярин Славута.

— Княже, а чи  зручно посилати Ждана? Він  був  конюшим Ігоря і втік  від нього з Глібова, та ще й з князівськими кіньми... Як  би  Ігор  під  гарячу руку...

Святослав перебив Славуту:

— Зручно. Я  це  передбачив... Жданові нічого боятися. Якраз у нього буде добра  нагода повернути князівських коней, чесно розповісти про  все,  як було,  і виправдатися перед князем. Ігор  гарячий, запальний, це всім  відомо, та разом з тим  він  чесний, тож  зрозуміє, що  Ждан інакше вчинити не міг...  А я з свого боку  замовлю слово.

Ждан мовчки вклонився. Втручатися в  розмову князів він  не  смів.  Уже  те,  що  сидів  за  князівським  столом, було для  нього неймовірно високою честю, і  він  розумів, що зобов’язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя  неабияким вістям, які  він  приносив, а також заступництву Славути і Самуїла. Не  виключено, що  й сам  Святослав уподобав сміливого, розумного юнака і  мав   намір використати його  у своїх  цілях.

Зійшовшись на тому, що похід  проти Кончака неминуче потрібний, князі ще  довго  обмірковували, як  краще, коли, якими силами провести його, кого з  князів закликати до участі  в ньому, яким шляхом іти  — Залозним, тобто  по  лівому   березі Дніпра, по  Дніпру на  човнах чи  по  правому березі... А коли все  було  обговорено і розмова почала затухати,  Рюрик гукнув жону  і показав на  стіл:

— Княгине, вели  змінити нам  блюда!

Округлий вид княгині розплився у веселій усмішці, блиснули  сліпучою білизною її рівні  білі  зуби, заіскрилися чорні очі,  і вона з лукавинкою в голосі запитала:

— І жіноцтву можна приєднатися?

— Ну  звичайно, люба, — відповів князь Рюрик.

3

Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов’яга з важкими олов’яними очима і крупним гачкуватим носом, влетів  у князівську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще  з порога гукнув:

— Княже,  біда!

Володимир з княгинею Забавою і двома малими дітьми сидів  за  столом — снідав. Ранкове сонячне проміння проривалося крізь вузькі шибки високих вікон і пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими  було  облицьовано стіни хоромини. Смачний сніданок, веселе пустування дітей, мила усмішка красуні-княгині, грайливі зблиски сонця — все  це  настроювало на  мирний лад,  тому  переполошений вигляд тисяцького і його  різкий окрик не  відразу дійшли до свідомості князя.

Він  відклав ложку.

— Що  там  — половці чи  пожежа?

— Гірше, княже! На  Глібів   напав Ігор   з  дружиною сіверською, спалив город  і поділ, а людей посік!

Володимир схопився. Обличчя його  почало бліднути.

— Ігор? Де він  тут узявся? Хто  сповістив про  це? Шварн плеснув долонями, гукнув у розчинені двері:

— Івашку, зайди!  — і пояснив князеві: — Це  глібівський закуп...[33]

До  хоромини  боязко  вступив молодий  дужий смерд у білих  полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, підперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облізлу заячу  шапку, схилив у поклоні скуйовджену кудлату чуприну.

Князь підійшов, похмуро кинув:

— Коли це  трапилося?

— Вчора після обіду,  княже. На  Глібів  налетіли севрюки  зі  своїм князем.  Лютували, мов  половці! Вбивали  всіх без  розбору, хапали жінок і дівчат, грабували хижі  й комори,   ввірвалися  в  город...  Я  їздив  по   дрова  в  ліс   і  тому врятувався...

— А де ж була  сторожа? Де був тіун  Карпило?

— Ніхто ж не  ждав  нападу.

— Не ждали  нападу... Смердячі пси! Лежні!  Карпила варто повісити, якщо живий! Проґавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помічав, що  він  дбає  лише про  себе! А для  князя  зледачів! Його щастя, якщо загинув разом зі всіма! — Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющі очі,  довго  щось думав, потім тихо  запитав: — А Ігор? Він  ще  там?

— Був  ще  там,  як  я залишав Глібів...

На  Володимира страшно було  дивитися. Гнів  спотворив його  вродливе обличчя. Видно, лютував на  Ігоря і водночас досадував на