Читати книгу - "Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)"

Перші промінчики сонця вже мали ось-ось визирнути з-за обрію, а відповіді від кардинала на нашу цидулку й досі не було. Ще трошки й заграють бойові сурми, армія вирушить вперед і вже нічого змінити буде неможливо. В кращому випадку дракайни встигнуть втекти та запечатати Браму, й їхня бідолашна полонянка назавше залишиться ув’язненою в монастирському підземеллі. В гіршому – нашим військам все ж вдасться проникнути в чужий світ і тоді кровопролиття не уникнути. Та як би не склалася ситуація, а про сподівання на добросусідські відносини між нами можна забути, а ще залишиться велика ймовірність того що дракайни захочуть в майбутньому відомстити за свою теперішню невдачу. 

З такими невеселими думками я з другом Мігелем сиділи в наметі та мовчки цмулили вино з його запасів, бо що ще було робити коли від нас вже нічого не залежало. Навпаки, з кожним ударом серця в моїй душі все більше й більше посилювалася тривога за власну безпеку. Хто ж його знає що ще тут могло трапилося за час нашої відсутності. Можливо підступній абатисі вдалося переконати кардинала не тільки в тому, що наша місія безнадійно провалилася, але й що тепер ми не його вірні офіцери, а підлі зрадники. Тож замість зустрічі та розмови з Його Преосвященством ми невдовзі потрапимо в руки безжального ката.

Коли вина залишилося тільки на денці пляшки знадвору почувся якийсь шум. Ми ледь встигли приховати сліди пиятики, як полог розчахнувся в сторону й в намет заскочили два гвардійці за якими статечно увійшов сам Фелліні. Суворо зиркнувши в нашу сторону він накинувся на нас з докорами:

– І що ви два халамидники собі дозволяєте? Де пропадали скільки часу? Чому відразу не з’явилися до мене з доповіддю? Що такого важливого маєте сказати, що відриваєте мене від важливих справ?

Мігель, як старший за віком і більш досвідченіший заговорив він нашого імені:

– Ваше Преосвященство, дозвольте мені доповісти про результати місії, яку Ви нам доручили?

– Кажи, – коротко кивнув кардинал і опустився на стілець який йому послужливо підставив один з гвардійців.

– Радий вас повідомити, що вторгнення дракайнів можна уникнути. Для цього потрібно виконати лише одну їхню умову.

– Яку?

– Дракайни хочуть, щоб ми звільнили одну їхню співвітчизницю, яка зараз знаходиться у нас в полоні.

– Я не маю серед своїх бранців ні одного дракайна, – заперечив Фелліні.

– Ви ні, а от абатиса Жозефіна довгий час утримувала в своєму монастирі двох полонянок.

– Не може цього бути.

– Може. Ваше Преосвященство на жаль не знає всієї правди що діється на цьому острові. Насправді настоятельниця монастиря чи то ненароком, чи навмисне ввели вас в оману.

– Що!?! – розгнівано заревів кардинал зірвавшись зі свого місця. – Та як ти смієш порочити благочестиве ім’я матінки Жозефіни котра вже стільки років вірою й правдою служить нашому Господу та звинувачувати її в брехні.

Ось тут я зрозумів, що в наступні хвилини вирішиться подальша доля нас обидвох. Якщо мені й Мігелю не вдасться зараз переконати Фелліні в правдивості наших слів, то кінця цього дня нам вже не судиться побачити. Однак Алонсо був сповнений рішучості довести справу до кінця, тож не знітився під суворим поглядом кардинала, а впевненим тоном продовжив:

– Нам достеменно стало відомо, що під час сутички, котра відбулася тридцять років тому, монашки захопили двох дракайнів. Обидві бранки були ув’язнені в підземеллях монастиря. Одну з них, під виглядом черниці, нам виділили в якості провідниці, інша досі знаходиться під владою абатиси. Якщо не вірити нам, то покличте сюди матінку настоятельницю. Нехай перед вами, на Святому Письмі поклянеться, що нічого зі сказаного мною не є правдою. Якщо мої слова виявляться наклепом на неї, я готовий негайно відповісти за це своєю головою.

Твердість та впевненість у голосі іберійця змусили Фелліні на мить задуматися. З завмиранням серця я дивився на незворушне обличчя Його Преосвященства намагаючись здогадатися які зараз думки вирують в його душі. Мабуть вирішував чи варто витрачати свій дорогоцінний час на перевірку щойно почутого, чи краще буде просто нас повісити за брехню. Однак бажання дізнатися істину все ж перемогло, бо кардинал владно наказав одному з гвардійців:

– Покличте сюди абатису Жозефіну. І передайте моє веління, щоб вона не барилася.

Коли вояк пружком вискочив з намету, а Фелліні продовжив свій допит:

– То звідки у вас така впевненість, що вторгнення дракайнів можна уникнути і почвари не збираються нападати на наш світ?

– Ваше Преосвященство, давайте спершу все прояснимо з полонянками, а тоді ми вже продовжимо нашу розповідь, – наважився встрянути в розмову і я.

– Гаразд, нехай буде так, – невдоволено крякнув кардинал почувши мою пропозицію. – Якщо ви безчесні обманщики, то немає сенсу слухати ваші побрехеньки. А якщо кажете правду, то тоді й продовжимо говорити по суті.

Минуло зовсім небагато часу, як в намет увійшла абатиса монастиря. Побачивши мене з Мігелем жінка на мить зблідла, однак швидко взяла себе в руки. Перевівши свій погляд на Фелліні вона промовила поштивим тоном:

– Ваше Преосвященство, я прибула як ви й повелівали.

– Сестро Жозефіно, а скажіть-но мені, чи знаходяться у вашому полонені дракайни? – не став ходити околяса кардинал.