Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Відьма, — прошепотів він одними губами, але я зрозуміла.

— Чоловіче, — знову сказав Роман, — пакуй речі. Ми з дівчатами зараз вийдемо на годинку, а коли повернемося, щоб тебе вже тут не було.

Я подивилася на Світланку. Вона стояла бліда, із заплющеними очима, закушеною верхньою губою і розхитувалася з боку в бік. Кофтина й спідниця на ній були подерті.

Я кинулася до сестри, обійняла її.

— Якщо не підеш, — прошипіла до Пабло, — я тебе однієї ночі заріжу. Або отрую. І зроблю це із задоволенням!

Пабло смикнувся, ніби його вдарили, і почав повільно підводитися.

Роман узяв нас зі Світланкою за руки й повів до виходу. Я глянула на свої скривавлені долоні й зрозуміла, що в такому вигляді виходити з хати не можна, бо не уникнеш зайвих питань.

— Романе! — гукнула я і протягла до нього руки.

Він зняв з вішалки хустину, нашвидкуруч витер мені руки.

— Тримай їх у кишені, — сказав, — не виставляй дуже. Коли мати повернутися має?

— Під вечір. Дорога, черги в лікарні.

— То добре, — відповів Роман, — ви йдіть, а я зараз.

— Куди йти? — перепитала я, тримаючи за руку Світланку, яка все ще стояла із закушеною губою (звичка з дитинства, це означало, що вона дуже перелякана), але вже не розхитувалася.

— До мене додому. Зайдете в літню кухню, там тепло. Мати моя хворіє, з хати не виходить, — заспокоїв він мене.

— А ти?

— А я тут поки що вправлюсь.

До вечора ми просиділи в Романовій літній кухні. Я, як могла, заспокоювала Світланку.

— Юліко, — питала вона, — а якщо ми повернемося, а він… воно ще там? — Голос її тремтів. — Мама… вона його любить і не захоче відпускати. Навіть заради нас. Ми їй розповімо про те, що сталося, Юліко? — питала Світланка, і на очах її бриніли сльози.

Що я мала казати? Можливо, мама не повірить жодному нашому слову? Знайде спосіб заплющити очі на все? Я боялася цього! Так, боялася! Якби мама так учинила, я б зненавиділа її.

— Ні, Світланко, мамі нічого не потрібно казати, — шепотіла я сестрі, — їй не можна нервуватися, ти ж знаєш.

— Але якщо він буде там, у нас удома? Я не зможу жити в хаті, де він! — раптом закричала сестра. — Краще вже повіситися!

Я злякалася. Невже Світланка зламалася? Наволоч, падло, не буде тобі мого прощення до скону!

— Роман прожене його! — запевнила я Світланку. — Ось побачиш.

Уже потемніло, коли нарешті прийшов Роман.

— Його нема, — сказав утомлено, — вікно я засклив. Ідіть, дівчата, додому, скоро ваша мама приїде. Нічого не бійтеся. Ідіть.

— Що ти йому зробив, Романе? — пошепки запитала я.

— Поговорив, дитя. Ти ж пам’ятаєш мою обіцянку нікого більше пальцем не зачепити? Я її тримаю. Бога не можна обманювати.

До маминого приїзду ми нашвидкуруч прибрали хату, розігріли вечерю. Вона приїхала втомлена, але щаслива.

— Лікарі сказали, що все в нормі, попри високий тиск, тільки пігулки пити потрібно, — сказала з порога. — Вечеряєте? І мені в кімнату занесіть, я приляжу й посьорбаю щось.

Мама зайшла до себе в кімнату, я зібрала їй тацю. Вона навіть не помітила, які ми зі Світланкою бліді й заплакані. Навіть моїх порізаних рук не побачила.

— Юлю! — раптом зойкнула вона.

Я стрімголов кинулася в її кімнату. Мама, бліда, роз­гублена, з велетенським, наче гарбуз, животом, стояла серед кімнати, тримаючи в руках якийсь папірець.

— Що це? — тикала вона в нього тремтячим пальцем.

— Не знаю, — відповіла я, забираючи звичайний, видраний зі шкільного зошита аркуш.

На ньому великими літерами було написано лише одне слово: «Вибач».

— І речей його нема, — прошепотіла мама.

— Чиїх речей? — не зрозуміла я. Потім окинула оком кімнату й нарешті зрозуміла, що мені видалося дивним: відсутність Паблових речей! Навіть його парадний костюм не висів на плічках. І шафа була навстіж відкритою.

Я заглянула під ліжко. Валізи із сороміцькими журналами, які колись показувала мені Танька, теж не було. Невже пішов? Точно пішов, якщо журнали забрав. Він часто п’яним їх розглядував, ще й мені пропонував.

— Пішо-о-о-ов! — завила мама, хапаючись за живіт. — Пішо-о-о-ов усе-таки! Я тільки на пів дня з дому, а він… утік. Правду мені казали, що в нього вже давно інша з’явилася…

Мене пройняла неймовірна радість! Є Бог на небі, і там, у храмі, на мене дивилася Божа Матір! Вони почули мої молитви! Почули! Нехай мама краще думає, що в нього інша жінка. Хоча, може, то була правда.

Мабуть, я не встигла вчасно згасити радісний блиск в очах, бо мама раптом звернулася до мене, і в голосі її відчувався лід:

— Це ти! Я завжди знала, що ти відьма, доню моя ріднесенька! Через тебе нема мені щастя в житті!

— Мамо… — тільки й змогла