Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Геть! — Мама вказала мені на двері, та я не зрушила з місця. — Геть! — закричала вона, і я прожогом кинулася з кімнати.

Упала на ліжко, заплющила очі. Але сліз чомусь не було.

«Мамо, мамо, — думала я, — якби ж ти знала, що насправді сталося! Та я не можу тобі розповісти! Ти все одно знайдеш спосіб його виправдати!»

Після цього мама замовкла. Надовго. Вона мовчала аж до пологів, повністю занурившись у себе. Днями просиджувала у своїй кімнаті, мовчки переживаючи горе. Її не цікавили ні ми, ні господарство, ні робота, ні світ навколо.

Я поділилася своїми переживаннями з Романом.

— Христос заплатив за звільнення людей від гріха своїми стражданнями й смертю, — раптом сказав він.

— До чого тут це? — не зрозуміла я.

— До того, що все має свою ціну. Ти отримала, що хотіла, натомість маєш материне мовчання. Плата за виконане бажання. Змирися і наберися терпіння.

— І що — це завжди так? — спитала я. — Нічого просто так не буває?

— Нічого, — підтвердив Роман, — так улаштований світ. Колись люди жили в Едемському саду й мали все просто так, з Божої любові. Та все змінилося через наш непослух. Нічого не буває просто так, дитя. Запам’ятай.

Помовчали.

— Я скоро піду, — раптом сказав Роман.

— Куди? — У мене кольнуло в серці, аж дихати стало важко. — У монастир? Ти ж хотів…

— У монастир, — усміхнувся Роман, — у дуже-дуже далекий монастир.

— Можна я до тебе приїжджатиму? — прошепотіла я. — Ти єдина людина в цьому світі, біля якої мені тепло.

— Приїдеш… колись, — знову всміхнувся він, — я за тебе молитимусь. У тобі багато сили, дитя. Хотілося б, аби ти правильно нею скористалася. Бо непокори в тобі не менше.

Роман знову замовк. Погляд його був звернений до зоряного неба. Раптом з небозводу скотилася зірка. Вона яскраво спалахнула й умить згасла.

— Моя, — сказав Роман, дивлячись на зорю.

У мені зародилося недобре передчуття, та я змовчала.

— Пообіцяй мені одне, — за мить промовив він, — що ніколи не скоїш смертного гріха.

— Якого? — злякалась я.

— «Не убий». Ні словом, ні думкою, ні ділом.

— Ти вважаєш, що я на це здатна? — прошепотіла я.

— Якби не вважав, то не говорив би пустого. Багато в тобі сили, Юлю, — повторив Роман, уперше назвавши мене на ім’я. Від того мені чомусь зробилося моторошно. — Сили незвіданої, може, навіть потойбічної. Ти вмієш повертати події по-своєму, а потрібно покладатися на волю Божу. Запам’ятай це.

— Запам’ятаю, — пообіцяла я. Та слова цього не зав­жди в майбутньому тримала.

— Слухай серце своє, воно підкаже, як діяти правильно. Через нього говорить Бог. А тепер іди. Мені потрібно побути одному й подумати.

Я слухняно встала й почвалала додому.

Уранці Романа знайшли мертвим на березі нашого ставка з проломленою головою. Хто це вчинив і навіщо — невідомо й досі. Міліція, мабуть, не дуже й шукала. Усе-таки він пішов до монастиря — небесного. У мене закралася думка: чи не Пабло те зробив? Тхір боязкий, з-за спини, тишком, наволоч? Та доказів не було. А може, то було частиною моєї плати за здійснене бажання? Роман казав, що нічого просто так у світі не буває, за все треба платити. Чи, може, Бог забрав до себе вірного слугу? А мене знову залишив саму…

Тиждень після похорону я бігала на могилу до Романа щодня — тільки там почувалася спокійною і не плакала, ніби він був поруч. Я просила в нього вибачення, розмовляла, мов із живим, іноді мені здавалося, що я навіть відчуваю його тепло. Та мама дізналася про це й заборонила мені відвідувати Романа.

— Щоб не ходила більше на цвинтар, — сказала, заговоривши до мене вперше за тривалий час, — люди язиками плещуть.

Я, аби не засмучувати її, пообіцяла, однак без цих відвідин почувалася зовсім самотньою. Як те дерево серед поля — одна в просторі й часі.

Через два тижні після того, як поховали Романа, мама народила хлопчика. Ми не встигли доїхати до пологового будинку й навіть дійти до медпункту. Малий з’явився на світ у будинку баби Вірки: вона жила біля автобусної зупинки. Пологи були дуже швидкими. Я перелякалася страшенно, дивлячись на маму, яка корчилася від болю, але додумалася збігати по Михайлівну.

— От трясця тобі, — пихтіла вона, ледве встигаючи за мною, — уже й акушеркою стала. Ти «швидку» викликала?

— Ні, — перелякалась я, — треба було?

— От трясця тобі, — спересердя гаркнула Михайлівна, — треба. Що тепер робити? Біжи в медпункт, там лікар той, новенький, має вже прийти, хай набере «швидку». І хутко з ним сюди, до матері, зрозуміла?

Я кивнула й побігла до медпункту.

Червона, засапана, увірвалася до кабінету лікаря.

— О, пречудове створіння, — усміхнувся він, — ти котра — старша чи молодша? — підморгнув лікар веселим карим оком. — Яким вітром?