Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— «Швидку», — ледве продихнула я, — мама народжує. Треба лікаря і «швидку».

Артур Сергійович швидко зорієнтувався. Схопив слухавку, набрав номер.

— Куди їхати? Адресу знаєш?

— До баби Вірки, — розгублено пролепетала я. Хто­зна, як називалася та вулиця. Вулиця й вулиця собі. — Біля автобусної зупинки, — раптом похопилася я.

— Біля автобусної зупинки, — повторив Артур Сер­гійович у слухавку.

Через хвилину ми вже бігли з ним до хати баби Вірки.

— От гінекологом я ще не був, — сміявся він дорогою, хоча виглядав зосередженим, — нічого, усе в житті буває вперше. Чи не так, пречудове створіння?

Я промовчала.

Мама народила ще до приїзду «швидкої». Артур Сергійович, варто віддати йому належне, діяв цілком професійно. Навіть Михайлівна похвалила:

— Молодець, докторе! Будуть з вас люди. Жаль, нас покинете.

Лікар тільки білозубо всміхнувся.

Я зі свого куточка тихцем спостерігала за всім процесом дітонародження. Ніхто й не подумав сказати, що це видовище не для дитячих очей. Власне, мені й самій це на думку не спадало.

— Драстє, приїхали, — раптом похопилася Михайлівна, закутуючи верескливий згорточок у простирадло, яке дала баба Вірка, — ти весь час тут стовбичила?

Я кивнула на знак згоди.

— І в обморок не хлопнулась? — спитала Михайлівна. — Міцна дівка, нічого не скажеш.

Вона саме передавала згорточок до рук мами. З якою ніжністю вона дивилася на оте червоне, гидке дитя зі сплющеною, наче в мопса, пичкою! Ми зі Світланкою ніколи не заслуговували таких поглядів від неї!

Я відчула, як у мені ворухнулася злість. Я ненавиділа те дитя ще до його народження, що вже казати зараз.

— Не хочеш на братика глянути? — раптом спитала Михайлівна.

«Який він мені братик?» — хотіла сказати я, та стрималась, наткнувшись на суворий мамин погляд.

— Не давайте цій відьмі дитини, — промовила мама, — ще зробить їй щось.

— Ти що це городиш, Маріє?! — здивувалася Михайлівна, а лікар запитально глянув на мене, вигнувши чорні, аж смоляні брови.

— Може, пологова гарячка? — запитав Артур Сер­гійович Михайлівну. — У лікарню потрібно.

— Ой, правда! — похопилася Михайлівна. — Юлько, піди глянь, чи «швидка» не приїхала.

— Приїхала, — пробурмотіла я, виглянувши у вікно.

Маму з малим перемістили до карети «швидкої».

— Дні через три випишуть, — упевнено сказала Михайлівна, — народила, як молодиця, жодного розриву. Упораєтеся без матері самі вдома?

Я мовчки кивнула. Останні тижні, які мама провела, сидячи на дивані в залі, ми зі Світланкою чудово обходилися самі.

Карета «швидкої» від’їхала. Я мовчки провела її поглядом. Не було ні прощань з мамою, ні обіймів, ні поцілунків.

— Високі у вас стосунки, так, пречудове створіння? — поцікавився лікар.

— Нормальні стосунки, — буркнула я, — як у всіх.

Навіщо йому знати про те, що коїться в нашій сім’ї? Артур Сергійович раптом рвучко обійняв мене і, як маленьку, погладив по голові.

— Навіщо це? — вирвалася я з його обіймів, хоча мені було дуже приємно відчувати тепло його сильного тіла.

— Тихо-тихо! — Лікар жартома, ніби я збиралася його вдарити, закрився руками. — А он і ваша не менш пречудова сестричка чимчикує.

І справді, з-за рогу показалася засапана Світланка.

Вона побачила, як лікар мене обіймав, і очі її потемніли.

— Як мама? — спитала вона, звертаючись до мене, хоча очі її раз у раз пробігалися по доладній лікаревій постаті.

— Хлопчик, — буркнула я, — родила, як молодиця. За три дні будуть удома.

— Ой, це ж малому треба ліжечко підготувати! — сплеснула в долоні сестра. Вона вже оговталася від тої пригоди з Пабло, хоча інколи просиналася вночі з криком. — Наше старе з горища стягнемо. Постіль є, я знайшла, і речей для малюків теж повно. Правда, усе рожеве та біленьке, — мелодійно засміялася вона, знову пробігшись поглядом по лікарю.

— От ти й готуй, — буркнула я, — а я відпочиватиму. Набігалася.

— Ти помиляєшся, чудове створіння, — ні сіло ні впало сказав Артур Сергійович.

— До чого це ви? — спалахнула я.

— Дитина не винна. Що б не сталося — діти не винні. Та часто розплачуватися доводиться саме їм.

— Еге ж, — скривила я губи.

— Бачиш, ти розумієш. Чого ж тоді не приймаєш малого?

— А вам що до того? — грубо відрізала я. — Лізуть усі. Розумні…

— Подумай над тим, що я сказав.

— Подумаю! — гаркнула я.

— Характер у тебе, — похитав головою лікар, — не цукор. З такою зовнішністю ти мала б бути м’якою, мов пух. А ти наче гренадер армійський.