Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Затоптали б пушинку, — вищирилась я.

— Таке ж, — кивнув лікар.

На тому й розійшлися.

Світланка дійсно заходилася облаштовувати малому ліжечко.

— Допоможи стягти з горища, — попросила вона.

— Сама тягни! — Я демонстративно відвернулася до стіни, удаючи, ніби збираюся спати.

— Сама не впораюся, — пробурмотіла сестра.

— Мати приїде, удвох і стягнете.

— У неї мале на руках. Чи до того буде? Юліко… Чому ти так? Ти ж не зла, я знаю.

— Зла! — схопилася я. — Ще й яка зла! Ти не бачила, як мати на виродка того малого дивилася, у голівку його цілувала. Вона нас із тобою хоч раз поцілувала на ніч? Чи, може, хоч раз сказала «доця» на тебе чи на мене? Суворо на ім’я, як у свідоцтві написано: Юлія, Світлана. Ага, забула: я ще інколи відьмою називаюся! А тут синочок, синочок… Це справедливо, як вважаєш?!

— Але ж він ні в чому не винен, — пробурмотіла сестра: вона не вміла сперечатися, надто м’якою для цього була, — і Артур Сергійович так сказав…

— Ти геть на цьому лікареві схибнулася чи як?

Світланка мовчала.

— Тобі нема 14, а він дядько дорослий, ось-ось поїде звідси. Сама це знаєш. Забудь! І взагалі, мала ти ще для романтики всякої.

— А сама до Романа бігала, — ледь чутно прошепотіла сестра, та до мене долетіли її слова.

— Що-що? Ти при своєму розумі? Я до нього бігала тому, що…

Як пояснити Світланці, ким для мене був Роман? Я й сама цього не знала. Та після того, як його не стало, у моїй душі утворилася порожнеча, яку поки що ніхто заповнити не міг.

— Дурепа ти! — закричала я на сестру.

У неї раптом дрібно-дрібно почали тремтіти губи, на очах блиснули сльозинки. Ніколи раніше ми зі Світланкою не сварилися. Через кого? Через Паблового виродка? Не винен він? Ще й як винен уже тому, що Паблів син!

Світланка стримувалася, та врешті-решт здалася і заридала. Мені стало жаль сестру, аж серце краялося, та я вирішила не відступати. Мені хотілося обійняти, утішити її, як я це робила завжди. Але руки чомусь не піднімалися. Скільки я можу всім витирати шмарклі? Хіба мене хто пожалів? Може, уже час декому дорослішати? Скільки можна ховатися за мою спину й репетувати «Юліко!» з приводу й без.

Я мовчала. Сестра вже плакала зовсім по-дитячому — зі схлипуваннями, навзрид. Бачачи, що я не реагую, вибіг­ла з кімнати. Через деякий час я почула, як на горищі задріботіли її кроки. Світланка таки полізла за тим триклятим ліжечком. Як вона збиралася його спустити вниз — хто­зна. Ліжечко було суцільним, а не розбірним.

«Ну-ну, — зловтішалась я, — побачимо, що в тебе вийде. Проміняла сестру, яка тебе виростила, на малого виродка. Ану ж!»

Раптом я почула, як з горища щось упало, слідом — дикий зойк.

У мене похололо всередині. Світланка! Вона впала з горища! Господи, що я накоїла! Через дурну впертість! Правильно казав Роман: сили в мені багато, інколи — дурної!

Я прожогом кинулася на подвір’я. Перед очима вже стояли картини, одна страшніша від іншої: розпластана на землі Світланка з поламаними руками-ногами й вивернутою шиєю, калюжа крові. Господи, як я виправдаюся перед мамою? Як я виправдаюся перед собою і Богом, про якого так багато говорив Роман?

Я підбігла до металевих східців, що вели на горище. Та ні під ними, ні позаду Світланки не було. Зате лежало розбите дитяче ліжечко, у якому ще нас із сестрою колихали.

Я мало не зомліла від полегшення. Зверху, на східцях, сиділа сестра й плакала.

— Ти права, Юліко, — схлипуючи, сказала вона, — ні на що я не годна.

У мене від хвилювання та стресу ослабли ноги. Я сіла на землю там, де стояла. Заспокоювати сестру не мала сил. Потрібно думати, що робити з ліжечком. Мати навряд чи погладить нас по голові, коли дізнається, що воно розбите. Грошей на нове не було.

Ліжечко полагодив наш сусід. Ще й вирізьбив на ньому якісь завитки, що зробили його ледь не витвором мистецтва. Я дивилася на ліжечко й думала про те, що мав рацію Роман: гординя та норов прекрасно в мені вживаються. Якби з горища справді впала Світланка? Як би я жила далі?

Ми занесли ліжечко до маминої кімнати, випрали та напрасували наші старі простирадла та ковдрочки, навіть примудрилися прикрасити ліжечко тюлевими фіраночками.

— Навіщо це? — спитала я. — Він же хлопець, не дів­чинка.

— Щоб було красиво! — відповіла сестра.

Вона дуже раділа появі братика в нашій сім’ї. Я дивилася на Світланку й заздрила. Вона майже завжди була в доброму гуморі, усміхнена, як те сонечко. Здавалося, незгоди, які нам довелося пережити, ніяк не позначилися на її вмінні бачити в усьому лише хороше. Чому ж тоді я не така, ми ж сестри? Чому не можу радіти дитині, яка скоро оселиться в нашому домі і яка дійсно ні в чому не винна? Чому в моїй душі кровоточать незагоєними ранами спогади? Навіщо я переживаю їх знову й знову?

— Юліко, — раптом прошепотіла сестра, побачивши, що я замислилась, — не переймайся. Живи простіше. Не підпускай до себе обрáзи. Усе буде добре.

«Коли це ти