Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Я роблю паузу перед тим, як відповісти. Водночас розумію, що для мене важливо зрозуміти, наскільки далеко він готовий зайти в цій розмові. Адже зараз Марк відвертий, як ніколи раніше. І так, можливо це егоїстично, та я скористаюсь цим шансом. А наслідки пожинатиму пізніше.

Luna_S: А якщо це заборонено? Якщо це може нашкодити? Ти все одно підеш назустріч?

Цього разу він відповідає майже миттєво, і його слова змушують мене затамувати подих:

romov_mark: Все одно піду. Бо іноді заборонене – це те, що потрібне найбільше.

Я сиджу, тримаючи телефон у руках, і намагаюся осмислити прочитане. Це той самий Марк, який завжди тримає дистанцію, той, хто відштовхує мене, коли я дозволяю собі надію. А зараз він каже таке, і навіть не знає, що говорить саме зі мною.

Я знову пишу, не зупиняючись, щоб подумати, наче боюсь, що моя сміливість раптово зникне:

Luna_S: І що тоді? Ти береш те, чого хочеш, і живеш із цим? Або ж це завжди залишається лише бажанням?

Відповідь приходить трохи згодом. Схоже Марку теж доводиться задумуватись, перш ніж відповісти мені.

romov_mark: Іноді беру. Але частіше залишаю це бажанням, бо боюсь все зруйнувати.

Це занадто. Його слова б’ють прямо в мою душу. Я не витримую. Пальці самі набирають чергове запитання, яке вкотре викличе у мене нові питання. 

Luna_S: А ти шкодуєш, коли залишаєш це бажанням?

Він довго не відповідає. Я вже починаю думати, що, можливо, він вирішив припинити цю розмову. Але раптом нове повідомлення з’являється на екрані:

romov_mark: Шкодую. Але, можливо, саме тому це бажання ніколи не зникає.

Я відчуваю, як мене охоплює хвиля емоцій. Щось у його словах ламає всі мої захисні бар’єри. Можливо, це моя остання ілюзія, але я розумію, що ці слова залишаться зі мною ще надовго. Адже маленька частинка мене уявляє, наче він бачить мене справжню, і прямо зараз спілкується з Сонею, а не просто ноунеймом з соціальної мережі.

Я затримую палець над клавіатурою, намагаючись зважити всі  «за» і  «проти». Питання здається настільки очевидним, але водночас воно може все зруйнувати. Я знаю, що граю з вогнем. Але ця розмова зайшла так далеко, що відступати більше немає сенсу.

Я набираю повідомлення, відчуваючи, як пальці тремтять:
Luna_S: Хто ця людина, яка змушує тебе жертвувати своїми бажаннями?

Натискаю  «відправити» і завмираю. Мої думки кружляють навколо того, чи не переступила я межу дозволеного.

Відповідь з’являється через кілька хвилин, і в ці хвилини моє серце калатає так сильно, що здається, його чують навіть сусіди.

romov_mark: Це людина, яка поруч, але водночас далеко.

Ці слова змушують мене міцніше стиснути телефон. Вони такі абстрактні, але водночас такі… реальні. Саме так я б описала Марка. Він настільки близький, але здається таким далеким.

Я не витримую і пишу знову:
Luna_S: І ти шкодуєш, що ця людина відчувається далекою?

romov_mark: Шкодую. Але це не змінює того, що так повинно бути.

Я перечитую його слова кілька разів, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі.

Моя рука сама набирає наступне питання:
Luna_S: А що заважає зробити крок назустріч?

Цього разу відповідь приходить швидше, але її слова ранять мене сильніше, ніж я очікувала:

romov_mark: Страх зруйнувати те, що є. І її.

Мене охоплює холод.  «Її»? Кого він має на увазі? Чи це… про Настю? Можливо, його почуття до неї сильніші, ніж я думала.

Я відчуваю, як все всередині мене стискається. І замість того, щоб відповісти, я кладу телефон убік, дозволяючи цим словам залишатися висіти в повітрі, розриваючи мене на частини.